Борис Олійник

У шабаші свавільної свободи,
Під’юджувані із суфлерських буд,
Ми, наче зомбі,
не спитавши броду,
Пустились в блуд.

Заблукані в глухім чортополосі,
З похмілля так і не

Як упав же він
на білий
На останній сніг весни, –
Налетіли гуси
та й сіли
В узголів’ї, мов сни.

А із сну виходить мати
На тесові на мости.
“Гуси, гуси, гусенята,

Провели в кабінет.
Лик —
Немов заскороджена грядка:
Він з далекого хутора
Пішки прибивсь до Кремля.
Доручила громада
Дізнатись, чи все там в порядку,
Від найстаршого,

Десь він згубивсь у степах,
у вселенській завії.
Так от… пішов.
І по ньому – лиш вітер і сніг.
…Жінка скрадливо
ховає сльозину за вію.
Спиться законному.
Діти літають

В залізний вік, пристріляний до пня,
Коли частіше від святого “мати”
Гриміло над колискою:
“війна”, –
Судилося нам безмір пізнавати.

Були нам недосяжні букварі,
Як

Поема

І

Потяглися журавлі
вдалеч плавко.
Доганяв їх листопад за селом.
А один, як сирота,

гірко плакав
З перебитим у лікті крилом.
А ішов собі

Настане день
скорботи світової –
І попливе у лодії труни
За вічний круг і пруг
Останній Воїн
Великої, Священної війни.

Душа солдата в потойсвітнім краї
Повільно

Я прийду уже з посрібленими скронями,
Обважнілий під умовностями й узами,
В той завулок з тополиними колонами,
Що тече мені під серце, наче музика.

Під ворітьми, де літа мої

І
День був якийсь непевний.

Щось по колах округ бродило –
Незриме, хиже й обережне.
Сторожко темніло.

Учні нервувалися:
“Де ж він?!”

(…І тоскно, як олень,

Колами, колами листя –
в осінньому танго…
Може, це спогад?..
А може, незбутий сюжет:
Ніби в Полтаві
біляво біліє альтанка…
Ніби і дості там
чийсь мерехтить

Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій

Мамо! Егей, чуєш мене
крізь морози,
прогнози,
заноси,
покоси
і перекоси?
Чуєш?

Може, ти спиш?
Бо вже пізня година.
Калина,
ялина
і Україна

Ніхто не забутий.
На полі ніхто не згорів:
Солдатські портрети
На вишитих крилах пливуть…
І доки є пам’ять в людей,
І живуть матері,
Допоти й сини, що спіткнулись об кулі,

Продираються поповзом
Крізь міста і ліани рік,
Посковзнувшись на полюсі,
Падаю на екваторі,
А тебе все нема, Зачепилівко.

Тільки глобус поголений,
Набік схиливши

М. Т. Рильському

Котись полем,
перекотиполе,
Перейди річку болю,
Де зійшлися посестри:
тополя
І калина з вербою.

Поспитайся їх,
перекотиполе,
Чом

Заболю, затужу,
заридаю… в собі, закурличу,
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов’янське обличчя,
І зоря покладе
на

Пам’яті матері

І

Чорний вітер.
Жовтий смерч.
Гухнув пугач в оболоні.
Чи то яструб, чи то… смерть, –
Просвистіло біля скроні.

Чорний грім.
Свинцеве

Д. Тендюку

Я родивсь безнадійним романтиком –
Дон Кіхот у масштабі села…
А любов моя з синім бантом
До практичнішого пішла.

Потім хтось по секрету (між нами!)

Провістило журавлиний перелет.
Розтулило спраглі
дзьобики бруньок…
Одягну я по-козирному кашкет
І візьму самій весні
під козирок.

Та й піду я поза лугом,
через гать