Борис Олійник

І
Пізнавав я Леніна без екскурсоводів —
Не було музеїв у нашому селі.
Та вже як зберуться діди на колоді —
Де вже тим політикам — замалі!

Взагалі у нас говорять — як ходять:

Поема

І

Потяглися журавлі
вдалеч плавко.
Доганяв їх листопад за селом.
А один, як сирота,

гірко плакав
З перебитим у лікті крилом.
А ішов собі

Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій

Отряси літа, як попіл
перетлілих рим.
Не втікай од переміни у чортополох:
Вже довершує нарешті круг
епоха Риб –
Найпідступніша в лукавстві із усіх епох.

Протинає темінь

Не погасне висока потуга Дніпра,
Не зміліє в отецьких криницях вода,
Доки є на землі хоч краплина добра
І Марія Ісуса з небес вигляда.

Сатана, перекинувшись у крамаря,
Наші

Наша мати – сивая горлиця.
Все до її серденька горнеться:
Золота бджола – намистиною,
Небо – празниковою хустиною,
Сивий дуб – прокуреним прадідом,
Білочка – мальованим

Над Полтавою – літо бабине.
У Санжарах – падолист…
Що ж ти, мила, зі мною бавишся:
Став я тінню – подивись!

Я біжу, аж іскри порскають
З-під років, як з-під чобіт…
Ну

Де тільки я не бродив оці тисячу літ!
Скільки забулось? Забудеться скільки?

Не знаю.
Кров закипала на кризі по краплі, як глід.
Тяжко спадала на поле вороняча зграя.

Хтось

Настане день
скорботи світової –
І попливе у лодії труни
За вічний круг і пруг
Останній Воїн
Великої, Священної війни.

Душа солдата в потойсвітнім краї
Повільно

Колами, колами листя –
в осінньому танго…
Може, це спогад?..
А може, незбутий сюжет:
Ніби в Полтаві
біляво біліє альтанка…
Ніби і дості там
чийсь мерехтить

Провели в кабінет.
Лик —
Немов заскороджена грядка:
Він з далекого хутора
Пішки прибивсь до Кремля.
Доручила громада
Дізнатись, чи все там в порядку,
Від найстаршого,

За рікою тільки вишні…
тільки вишні… тільки вишні
Та дорога за тумани утіка.
І ніхто мене не чує,
і ніхто мені не пише,
І ніхто мене не жде і не гука.
Це тому, що цього

Гей, дуби мої – зелені хмарочоси…
А мені уже дорога на похил.
Карі очі? Гойні брови? Чорні коси?..
Де ж ви, коні мої вірні?! Тільки пил.

Щось у білім… Хто се в білім? Хтось у

Говорили-балакали дві верби за селом.
Потім тихо поплакали дві верби за селом.
А про що,
А за чим говорили-балакали, потім тихо поплакали
Дві верби за

Альфо й омего, колиско і мавзолею –
Земле!
З тебе пішов і в тебе вернусь.
Власні планетки ліплять жуки-скарабеї.
Ат, суєта…
З тебе пішов і в тебе вернусь.
І оце-то вже –

М. Т. Рильському

Котись полем,
перекотиполе,
Перейди річку болю,
Де зійшлися посестри:
тополя
І калина з вербою.

Поспитайся їх,
перекотиполе,
Чом

Д. Тендюку

Я родивсь безнадійним романтиком –
Дон Кіхот у масштабі села…
А любов моя з синім бантом
До практичнішого пішла.

Потім хтось по секрету (між нами!)

І
День був якийсь непевний.

Щось по колах округ бродило –
Незриме, хиже й обережне.
Сторожко темніло.

Учні нервувалися:
“Де ж він?!”

(…І тоскно, як олень,

Як упав же він
на білий
На останній сніг весни, –
Налетіли гуси
та й сіли
В узголів’ї, мов сни.

А із сну виходить мати
На тесові на мости.
“Гуси, гуси, гусенята,