Звичайні

Бiля метро “Хрещатик”
щоранку зупиняється
дитячий вiзок.
Двiрничка вибирає з чавунних урн
накиданий мотлох —
старi газети, ганчiр’я,
коробки з-пiд сiрникiв,

Посадити деревце —
залишити про себе найкращу пам’ять.
I вони стали насаджувати вздовж колючого дроту
квiти, кущi, дерева.
Дикий виноград обснував гострi шпичаки,
розвiсив лапате

Тато молиться богу,
тужить мама. Сестра
уникає порогу,
хоч вернутись пора.
Уникає — радiє,
повертає — мовчить.
Повечiр’я ще тлiє,
iще хвiртка рипить.
iще видно

На Лисiй горi догоряє багаття нiчне,
I листя осiнне на Лисiй горi догоряє,
а я вже забув, де та Лиса гора, i не знаю,
чи Лиса гора впiзнала б мене.
Середина жовтня, пора надвечiр’їв

Сидимо біля погаслого вогнища,
перетрушуємо в долонях попіл,
розтираємо витухлі геть вуглини:
а що як зажевріє раптом жар?
Тут темно і темно там і ще далі темно,
але жар ніби

Вмирає пiзно чоловiк,
а родиться дочасно,
тому й на свiтi жити звик,
як раб i рабовласник.
Вiн като-жертва, жертво-кат,
страждає i богує,
iде вперед, немов назад,
як душу

Людина флюгер. Так. Людина флюгер.
пiдвладний вiтровi, а не собi.
Я знаю? Може, бог чуттями править.
чуттями править, може, дика товч
ще не оговтаних бажань людських.
А ти живеш

Даруйте радощі мої
і клопоти мої —
нещастя й радощі мої —
весняні ручаї.
Просвітле небо аж кипить,
просвітле — аж кипить.
Блажен, хто не навчився жить,
блажен, хто зна —

Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода

Добридень наш — гіркаво-запахущий,
осотом і щирицею пропаx.
Куріє порох. Недалечко — шлях.
Зобіч од нього — сизі райські кущі.

Подертий бриль на голові. В руках —
тупа сапа:

Мов жертва щиростi — життя,
мов молодечих крил
пружнавий трiск, як небуттям
укрився суходiл.
Ти ще на кiнчику пера
возносишся увись.
а вже пора? Давно пора.
Спадаючи,

Змагай, знеможений життям,
знеможений, змагай.
Минуле вабить вороттям
i врочить i нехай.
А ти, сомнамбуло, змагай,
у напiвснi живи,
де жовтi сходяться леви
у присмерковий

Блакитний світ — як блекота,
Блакитний світ — звечірнів.
З тобою ж — тільки той і та,
і тільки те, що вірне.
Чи йми їм віри чи не йми —
вони живуть, як п’ють.
Живуть сами і

Море —
чорна грудка печалі,
душа Мефістофеля
наодинці.
Терпне рояль
під пальчиками дівочими,
і в воду
падає з кручі земля.
Шерхлі трави
вологі пасажі ловлять,
і

Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем,
і добі підставляти спите вірнопідданого лице.
І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід
ріжуть линвами на обіддя кілька сот

Вхопився обома руками
За хвилю: винеси мене!
Вже безпорадному, важка мені
Душа, бо, зігнута, не гнеться
Вже далі спина, бо тепер
Мені одна лиш смерть – за друга,
Бо вже ні

Щось бризнуло попереду,
Наринуло і вдарило
У груди подорожнього.
Заледве голубим струмком
Бринів поранок між дерев,
А зараз повінь зринула
І ліс заворожила.
І солов’ї, по

Коли на землю спадає тиша,
коли приморські кручі
затушовує ніч глуха,
Коли близ берега
тільки світло берегового крейсера
та жовчні очі чужих безсонь –
одне море

Цей став повiсплений, осiннiй чорний став,
як антрацит видiнь i кремiнь крику,
виблискує Люципера очима.

П’янке бездоння лащиться до нiг.

Криваво рветься з нього

Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря