Звичайні

Якого треба нам Аскольда
На цій окраденій землі?
А може, дійсно, ми малі,
Щоб владу правити без кольта?

Вже восьмий рік при владі наші,
Загрузли в твані, не на паші,
І

Ти вивчаєш якусь Кама-Сутру:
Що за чим, хто кого і куди,
Наче граєш у партію мудру:
Прораховуєш вірні ходи.

Не шаную обрядів зібрання
І цілую одразу в живіт,
Обриваючи

Поверни свою впертую спину,
Я до тебе сьогодні, як гість,
І дарую лиш гілку жасмину,
Хай вона тобі все розповість.

Зрожевіло чимало ночей,
Та мені вже повік не

Покохав, як була ти чужа,
Розлюбив, коли стала моєю.
Що лишилось? На вістрі ножа
Почуттів, що змінились зорею.

Ти домашня квітчина, а я
Із грозою зв’язав свою

Я тебе цілував до світанку,
Я тебе цілував у росі,
Ми кружляли в модерному танку:
Я і ти у дівочій красі.

Твої губи казали: “не треба”,
Твої руки благали: “пусти”,
Але

Вітаю радо, Дикий Луже,
Цю землю, небо, простір цей!
Не відведу від них очей,
Причарували, наче ружа.

В могилі кожній я вбачаю
Безсмертних свідків тих років,
Коли ватаги

Сяйте, тюльпани, Тавридою!
Як не удома, то в світі!
Бачу Голандію вкритою
В щирому вашому цвіті.

Сяйте, тюльпани, Тавридою.
Хоч при султановім дворі.
В нас чарувати —

Сиплять козачі голови
Листям осіннім
На вітрі віків.
Сипле свинець та олово
За голосінням
Північних вовків.

А в листі — трагедії долі
Від колисок до трун
Усіх

А я собі вже не належу,
Та й чи належав я собі?
Утік у братчиків мережу
Із хижих багача зубів.

То краще джурою буть волі,
Коритись духу козаків,
Ніж перти дні сліпі та

А коней не саджають на палю,
То не дуже ти, братку, і плач.
Забувай свою пишную кралю,
Куштуватимеш інший калач.

А коней не садовлять на палю,
Будеш пліднити польських

За могилою могила,
А за смертю смерть,
Не чекай на мене, мила,
І коня не сердь.

Якщо стане що в поході —
Доля вже така.
Спогадай-бо при нагоді
Свого козака.

А

Йшли у мряці голубій
В шатах ворога у бій,
Козаки та їх старшина,
Отаман і вся дружина.
Йшли у мряці голубій
Ще й у шатах вражих бій.

Не боїться чи козак
В брата

Пішли далеко тарпани,
Тепер їх не здогнати;
Чому, скажіть, не таргани
Із голови та хати?

Широкий степ змалів у яр
Без янголів безмежжя.
Вже вільна постать не буя.

Мамо, іде білий сніг,
Вкрито і степ, і дороги,
Мамо, вже падаю з ніг,
Де ж бо поділись Пороги?

Тільки учора ревли
Скелі Дніпрові урвисті,
Ну а сьогодні вали
В

A чайки все: “Кигли, кигли,
Ми козаками буть могли,
Не стало нам козацьких тіл,
І ми покинули ваш діл,
Щоб підсоблять вам із небес
І серед степу, й серед плес.
Тримайтесь,

Скаче кінь додомів,
А стремена пусті.
Щойно хвіст додимів,
Як і шрами густі.

І знайома рука
Не притримує лет,
І козацький рукав
Не заходить на злет.

І знайомий

А очі добрі та веселі
У мого братейка були,
Світили сонцем у оселі
І за оселині вали.

В житті його так покрутило,
І під панами, і в борні,
І нападами прямо з тилу,
А

Посміхаються мені
Давні баби кам’яні,
І дівчата, й молодиці,
І незаймані, й вдовиці
Посміхаються мені,
Тільки надто кам’яні.

— Глянь, — кажу до Марти я. —
Спокій слід

Українці, рідні, українці,
Ви немов лебедики сумні,
Розлетілись на чотири кінці,
По усіх куточечках Землі.
У чужих краях, де сонце світить,
Знаю я, немає Вам тепла,
І не

Не говори мені нічого
І знай, що в цьому, не є потреба,
Я лиш торкнуся, погляду твого
І зрозумію, що Тобі треба.
Я в нім побачу вечірні зорі,
Що кличуть, манять у даль до