Звичайні

є час коли камінь наріжний – зброя
і час коли камінь – тіло і хліб
є час коли світ починають двоє
і час коли двох розділяє світ

є час коли небо утримує воду
і час коли гине в

Жовтаве світло астрономів місяця
досліджує поверхню наших спин
ми не спимо – ми дихаємо й світимось
а ніч у червні – всього шість годин

ми не спимо – ми лежимо без руху
нас

Збережи в собі те що ніяк не вдається назвати
збережи в собі все що існує як чиста можливість
імена вигорають зникають і назви і дати
розсипається все що здавалось міцним і

Ах! яке розгортається світло!
ох! яка розверзається прірва!

бог уміє прийти непомітно
але любить потролити вірних
і являється в синіх спалахах
у вогнях у бенгальских у

Людина сама нічого не може
людині завжди потрібен інший
на кого можна себе помножити
для кого варто писати вірші
з ким можна разом долати відчай
чи радість ділити не

Коли дійдеш до краю і ступиш за край і поглине пітьма з головою
лиш одне загадай –
щоб сказала вона:
“ти не бійся
я разом з тобою”

коли загнаний в кут коли губиш маршрут і

Коли за тобою скучаю чорно
повискуючи мов гієна
зневіра і сум мої непереборні
і все-таки це офігенно

коли на опучках знервованих пальців
задавнена ніжність не гасне
і з

Ніжність повільна лінива нахабна
лізе під шкіру кличе у трави
то віртуозна а то незграбна
берег є лівий
берег є правий
нас береже перестиглий серпень
нас береже недозрілий

Ми – крапельки ртуті на рівному полі
на сірій безмірній пустій площині
рухливі прудкі досконалі і голі
котитись навчились а жити – ще ні

щенячі забави щоночі щоднини
тваринна

Коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною
хай навіть слова ці нічого не змінять

і коли вже довкола пахне війною
і вже

Ниті між нами тонкі й невидимі
прірва між нами глибока і темна
довго долали ми хащі задимлені
аж зрозуміли що це даремно
довго в’язали мости ліанні
аж дов’язали драбину в

Ніч така місячна – виють тінейджери
плачуть коти божеволіють пси
ниє душа десь в куточку за ребрами
від передозу краси

ніч така місячна зоряна ясная
око пітьми просто в вікна

Скучай але в міру
бо небо проллється сльозами
лишається віра
довіра і віра між нами
у небі є діри
у дірах є зорі прозорі
скучай але в міру –
у міру старих

Вже не жди –
приїзди
крізь під’їзди проїзди проколи
тут усе
як завжди –
тобто так як ніде і ніколи
тільки тут
тільки раз
і не факт що цей раз не востаннє
але

Сонце впирає по саме нікуди
сенси парують і висихають
ми перелиті цим літом і випиті
і переписані двічі навзаєм
передозовані переосмислені
знову готові цей світ називати
ми

Секунди не мають виміру –
це тільки удари серця
у думки немає вибору –
це тільки проекція смерті
у слова немає запаху
а є тільки колір і смак
ти можеш мені сказати
чому

Серпень скрадається тихо ранковим холодом
та до полудня повітря – тремтливий жар
наше життя пролітає миттєво мов честь ізмо́лоду
ніч протиріч медитує в одному з утрачених царств

Вимкни світло нікуди не йди
залишись наодинці з собою
пригадай як помер молодим
із собою в нерівнім двобої
пригадай скільки жив мертв’яком
скільки всього лихого накоїв
як

Ці двоє напевно якісь ненормальні –
кажуть про нас на небі
без даху без страху без клятви без спальні
без всього, що іншим треба

блукають в пітьмі і пливуть проти плину
все

І так все серйозно що просто капець
прожекти двіжухи і терки і мутки
немов би у цьому є якийсь сенс
чи задум господній у цьому присутній

а в задумі було – живи і плодись
а в