Вірші зарубіжних класиків і сучасних авторів

На троні цар сидить,
Сьогодні учта в нього.
Сатрапів тлум шумить,
Горять вогні в чертогах.
З Єгови чаш, давно
Священних в Іудеї,
Зухвало п’ють вино
Язичники

Герцог Леопольд Брауншвайзький

Владар ріки старовічний, умкнувши тебе всепотужно,
Ділить з тобою тепер царство текуче своє.
Ти спочиваєш під стишені плескоти урни,

І
Двоїсте в нас життя: є царство сну,
Межа між тим, що хибно називають
Життям і смертю. В сну є власний світ,
Безмежний обшир дійсності хисткої.
У розвитку своєму дишуть сни,

Евріклея приносить радісну звістку Пенелопі, яка йде разом з нею до бенкетного покою. Пенелопа не зразу впізнає свого чоловіка. Щоб обманути жителів міста, Одіссей розпочинає шумний танок;

Вірш містерові Годжсону, написаний на борту лісабонського пакетбота

Слава, Годжсоне! Пройшли вже
Всі митарства митні ми.
Бриз брижами берег лиже,
На вітрила йде

I
Октябрь уж наступил — уж роща отряхает
Последние листы с нагих своих ветвей;
Дохнул осенний хлад — дорога промерзает.
Журча еще бежит за мельницу ручей,
Но пруд уже застыл;

Коли сниться мені, що ти любиш мене,
Ти на сон мій не гнівайся, люба, —
Тільки в мріях я маю те щастя ясне,
Кожний ранок — оплакана згуба.
Любий сон! Забери собі силу мою,
А

Вітрила зірвано, ревіння, шум завії,
Тривожні голоси і помп зловісний рик,
Із рук матросових останок линви зник,
Згасає сонця диск — і гаснуть з ним надії.

В тріумфі бурянім,

То шугне аж на долину,
то над горами двома,
дзвінкокрила, їй ні спину,
ані спокою нема.
І невтримного жадання
рада й радість — ніби тінь,
адже прагнеш ти кохання,
а

Захід ачи схід пізнай —
всюди там господній край.
Південь, північ — на долоні,
в мирі божому й ослоні.

________

Ставши людям при пораді,
судить кожного по правді.

Ви знов зі мною, образи мінливі,
Печальні привиди далеких літ.
Чи вдержу вас у творчому пориві?
Чи знайдете в душі моїй привіт?
Вас тьми і тьми! Підносьтеся ж над сиві
Тумани

Я бачив сон — не все там сном було.
Погасло сонце ясне: темні зорі
Без променя і без шляху блукали
У безмірі, і крижана земля
У темряві наосліп кружеляла.
І наставала ранішня

Слони у нас — не дивина,
А Моськи — і тим паче.
Не водять вже по вулицях Слона.
І Моска вже не гавкає й не скаче.
Не ті часи тепер.
Крилов давно помер,
Ба, навіть байку

Я думал, что любовь погасла навсегда,
Что в сердце злых страстей умолкнул глас мятежный,
Что дружбы наконец отрадная звезда
Страдальца довела до пристани надежной.
Я мнил

(Переклад Дмитра Білоуса)

Уздрівши, що мужик над дугами трудився
І вигідно збував їх з рук
(А дуги гнуть терпляче, не без мук),
Ведмідь гадав, що й він із дуг би тих

Розбив чудовну я таріль
і, втративши надію,
картав і кляв себе поспіль
що ні греця не вмію.
І поки я отак тужив
над тими черепками,
Бог милосердно все стулив,
як світ

Великі та німі Гіреїв двір і сад!
По ганках, що мели покірних баш тюрбани,
Через потуги трон і любощів дивани
Літає сарана, повзе холодний гад.

Повився темний плющ і дикий

Ти не сахайсь,— вже дух мій відлетів,
Я — череп лиш, що був колись на плечах.
І, на відміну од живих голів,
Тепер в мені вино, не порожнеча.

Як ти, я жив, любив і пив

Одважних зірко, що віддавна —
Живі чи мертві — всім ти славна!
Знадливий блиск примарний твій
Мільйони поривав на бій.
Творіння неба, метеоре,
Чом на Землі ти гаснеш

О Доле! Бідний нам ти приділяєш пай!
Звільни ж мене з тенет, за ворога не май!
Якщо ти з дурнями й низькими накладаєш,-
Ну що ж, тоді й мене за йолопа вважай!