Вірші зарубіжних класиків і сучасних авторів

Як дешево хлопці за морем собі
Кров’ю добилися волі і права, —
Так ми не дамось ганьбі:
Воля чи смерть в боротьбі!
Геть королів! Тільки Луддові слава!

Коли натчемо полотна

Померлих збуджено — чи можу спать?
Світ на тиранів став — чи гнутись можу?
Серпа жде колос — жнив не починать?
..Я не дрімаю — терня в моїм ложі.
Щодень сурма мені дзвенить у

Герцог Леопольд Брауншвайзький

Владар ріки старовічний, умкнувши тебе всепотужно,
Ділить з тобою тепер царство текуче своє.
Ти спочиваєш під стишені плескоти урни,

1] Нестор в той час випивав у наметі й почув оті крики, —
2] От він Асклепія синові слово промовив крилате:

3] “Глянь, Махаоне божистий, подумай-но, чим це скінчиться!
4] Крики

Осудить нас ханжа, розпусник осміє,
Що, хоч самотні ми, мов у відлюднім краю.
Хоч молода вона, і я її кохаю, –
Я опускаю зір, а мила сльози ллє.

Боюсь її принад, вона ж, чуття

Благородною будь,
Добротворною будь, людино!
3-помежи сущого
На всій землі
Це єдине тебе
У житті вирізняє.

Слава незнаним
Вищим істотам,
Що ми прочуваєм!
Хай же

Кохана зрадила мене,
і стали дні мені немилі,
і я побіг туди, де хвилі
студили озеро мутне.

Такий опав мене одчай —
душі не чую. І не шкода,
здається, кинутись у воду,

Я б прокрався до своєї любки,
тільки ж замкнені у неї двері.
Ох, коли б то мав ключа в кишені,
аби стиха увійти до хати.

Дівчини не стрів би я в світлиці,
не знайшов би і в

В Академии наук
Заседает князь Дундук.
Говорят, не подобает
Дундуку такая честь;
Почему ж он заседает?
Потому что ж*па есть.

Юноша, скромно пируй, и шумную Вакхову влагу
С трезвой струею воды, с мудрой беседой мешай.

1] Так сумували трояни у цілому місті. Ахеї ж,
2] До кораблів підійшовши й до хвиль Геллеспонту, спішили
3] Кожен на свій корабель, і всі порозходились інші,
4] Крім мірмідонян, що їм

Мій рідний Німане! Куди спливли ті води,
Що я в дитячі їх зачерпував долоні,
Що ними плавав я по дикому затоні,
Для серця буйного шукавши охолоди?

Лаура, з власної милуючися

Йде по воду гарна жінка
знакомитого браміна,
що найсправедливим судом
слави пишної зажив.
Так щодня з святої річки
найціннішого напою
зачерпне, хоча не має
ані глека,

Як зупиня нас невідоме
Ім’я на брилі гробовій,
Так і рядки оці в альбомі
Нехай привернуть погляд твій.

Колись їх, може, прочитавши,
Ти в суєті буденних справ
Подумаєш:

Вкрай пантеличить тебе, люба, оця мішанина
барв і рослин і квіток, що обсідають город.
Скільки тих назв ти начулась — і кожна прагне як може
вуха діткнутись тобі варварським згуком

Я возмужал среди печальных бурь,
И дней моих поток, так долго мутный,
Теперь утих дремотою минутной
И отразил небесную лазурь.

Надолго ли?.. а кажется, прошли
Дни мрачных

Хто їде в негоду тим лісом густим?
То батько, спізнившись, і хлопець із ним.
Обнявши малого, в руках він держить,
Його пригортає, його він пестить.

— Чом личко сховав ти, мій

Мертві плеса облягає
мертвий спокій, мертвий сон.
Марно шкіпер озирає
безберегий цей полон.
Ані вітру, ані хвилі,
ані подиху нема.
У незрушному знесиллі
тиша — сонна і

Кроносе, поспішай!
Гайда, клусом прогуркочи!
Узвозом береться путь.
Мало не б’є мене млість
від люті на дляння твоє.
Хутко ж!
Проторохкочи прожогом,
скільки сили — в

Єсть бик у небесах, Волосожаром зветься;
Є й під землею бик, що бачить не дається.
Хто ж оком розуму погляне, той помітить,
Що посередині табун ослів пасеться.