Чи я раніш тебе землі віддам,
Чи ти мене — туди, де тлінь нещадна,
Та в цих рядках ти смерті непідвладна,
Тоді як я дістанусь хробакам.
В піснях моїх ти вічно будеш жити,
Хоч
Прощай, моя короткочасна мріє, —
Ні, не про мене золоті скарби:
Жебрак, що носить латані торби,
Про золото і марити не сміє.
Не маючи на те заслуг і прав,
Тебе в дарунок я
Скажи, що ваду у мені знайшла ти,
Того і зрада виникла твоя.
Назви мене калікою, — і я
Весь вік прилюдно буду шкутильгати.
Так! Ти не зможеш привинить мені
Всього, що сам
На карб тобі кладуть — хто юнь, хто вдачу,
Хто каже — це окраса, а не гріх.
І я пороків у тобі не бачу, —
Оздобила твоя принада їх.
Нікчемне скельце в персні королеви
Стає
Розлуки час — зимою був мені,
Хоч рік сягав лише свого полудня.
Який туман, які похмурі дні,
Яке спустошення і холод грудня!
Скінчилось літо, і за ним услід
Ступає осінь в
Рокам краси твоєї не здолати,
Такою ж ти була, як стрілись ми.
Від того часу три лихі зими
Лісів чарівні позривали шати.
Спалили тричі в золотім вогні
Три осені вбрання весни
Не ідолопоклонство ця любов.
Об’єкт моїх захоплень — не ікона.
Хоч їй одній, про неї знов і знов
Мій тихий вірш, — моя жага бездонна.
Любов моя — вірніша день у день,
І в
Твоя любов стира з мого чола
Тавро, що брехні випекли жорстокі.
Ну й що мені і осуд, і хвала,
Зломовності та наклепів потоки?
Лиш тільки ти — мій світ і трибунал,
Що властен
Розставшися, ввійшов я в себе оком,
А те, яким тримаються доріг,
Поволі сліпне, вражене пороком,
Хоч зримих змін ніхто б не спостеріг.
Ані пташок, ані трави зображень
Моїй
Твоїм знущанням тішу нині душу.
Впізнавши сам оту гірку печаль,
За власний блуд благать я плахи мушу,
Як маю серце, а не куту сталь.
Коли й тебе гріхами так уразив,
Як ти
Ліпш бути злим, ніж виглядать на злого,
Впокорившись обмовам навісним.
О суд очей чужих! Як нам із ним
Погодитись нелегко, їй же богу!
Чи б міг фальшивий зір цінити в скарб
Мій
Дивлюся, як, о музико моя,
Ладів твоїх торкнуться руки милі,
Даючи їхній металічній силі
Високий лад. В ту мить так заздрю я
Украденому щастю плигунів,
Що в захваті твої
О хтивосте, що гониш плоть у сказ,
Страшна нищителько душі слабої,
Джерело лжі, і підступу, й розбою,
Тупа, сліпа й жорстока воднораз.
Вгамована — ти збудниця відраз,
Та
Як видавсь я душі твоїй немилим,
Заприсягни нечулій і сліпій,
Що звусь я Волею, Волінням, Віллем,
То й маю залишитися при ній.
Доповнивши твого чуття скарбницю,
В числі
Сліпа любов затьмарила мій зір,
І те, що бачу, — вже мені незриме:
Краса, позбавлена і фальші, й гриму,
В моїх очах — недосконалий твір.
Скувала якоря любов облудна
Моїм
Прийшли мені на горе і на страх
Любові дві в супутники щоденні.
Юнак блакитноокий — добрий геній,
І жінка — демон з мороком; в очах.
Щоб чисту душу в пекло заманити,
Збиває
“Ненавиджу” – убивче слово
Із уст зірвалося її.
Я остовпів, немов раптово
Торкнувсь гримучої змії.
Та, спочуття найшовши скоро,
Вона притримала язик,
Який давно мені
Я кривоприсягаю вже давно,
Але і ти зламала клятву двічі:
Ти і мені брехню говориш в вічі,
І честь подружню топчеш у багно.
Та за подвійну зраду і наругу
Я докорять тобі не
Заснув Амур, тримавши смолоскипа;
Одна з дівчат Діаниних тоді
Взяла вогонь, що з рук Амура випав,
Та й погасила нишком у воді.
Вогнем любовним у долині гаю
Нагрілось раптом
Без друга і без милой
Сам ходжу по лугах,
Ходжу з душею унилой
Єдин по берегах,
Хоть збираю куспорки,
І цвіт я збираю,
Но сердечнії тоски
Тим не облегчаю.
Зриваю
...Сторінка 52 із 70
Чудовий! Коли поруч.....