Вірші зарубіжних класиків і сучасних авторів

На волі чиниш ти за блудом блуд,
Коли над серцем я твоїм не властен.
Рокам і вроді личить це. Мій суд
На карб тобі спокус не міг покласти.

Ласкавий ти — тому й атак

Старанно я, готуючись в дорогу,
Майно своє ховаю під замки,
Щоб гість незваний до набутку мого
Пожадливої не простяг руки.

А ти — джерело муки і відради,
Найбільша цінносте

В той час лихий (нехай він нас мине),
Коли усі мої відкриєш вади,
І зиск, і втрати зваживши, мене
Позбавиш ти останньої відради,

В той час лихий, коли, ідучи мимо,
Ти

Проснись, любове! Чи твоє жало
Не дошкульніше, аніж голод лютий?
Нехай найкраще снідання було,
Та без вечері важко нам заснути.

Так і любов голодний погляд свій
Сьогодні

Твій вільний раб, ладен я день при дні
Тобі єдиній слугувати вірно,
Найменшу примху виконать покірно
В години рабства, дорогі мені.

Я проклинать не смію навіть скуки,
Чекаючи

Дивлюсь, як нищівна потуга літ
Красу віків змітає і корони.
Одвічні вежі, мармур і граніт, —
Ніщо не зна від смерті охорони.

Щодня ненатлий океан в злобі
Прибоєм землю пожира

Мідь і граніт, земля і океани
Не вистоять під натиском часу.
Тож як твою оборонить красу,
Тендітна квітко, витворе весняний?

Проти облоги войовничих днів
Чи може встояти

Щоб світ тебе примусити не зміг
Розповідать, за що мене любила,
Забудь любов свою, коли могила
Схова навік мене за свій поріг.

Бо ти серед пристанища пороку
Заслуг так мало

Той місяць року бачиш ти в мені,
Коли багряний лист тремтить на вітті
Під вітром злим, який прийшов по літі
На хори, де замовкнули пісні,

В мені ти бачиш вечори

Який поет в своїм пісеннім громі
Красу твою прославив на віки!
Куди ж мені, убогому сіромі,
Писать за ним несміливі рядки?

Але твій блиск — це океан без меж:
Там гордий

Чи я раніш тебе землі віддам,
Чи ти мене — туди, де тлінь нещадна,
Та в цих рядках ти смерті непідвладна,
Тоді як я дістанусь хробакам.

В піснях моїх ти вічно будеш жити,
Хоч

Прощай, моя короткочасна мріє, —
Ні, не про мене золоті скарби:
Жебрак, що носить латані торби,
Про золото і марити не сміє.

Не маючи на те заслуг і прав,
Тебе в дарунок я

На карб тобі кладуть — хто юнь, хто вдачу,
Хто каже — це окраса, а не гріх.
І я пороків у тобі не бачу, —
Оздобила твоя принада їх.

Нікчемне скельце в персні королеви
Стає

Рокам краси твоєї не здолати,
Такою ж ти була, як стрілись ми.
Від того часу три лихі зими
Лісів чарівні позривали шати.

Спалили тричі в золотім вогні
Три осені вбрання весни

Твоя любов стира з мого чола
Тавро, що брехні випекли жорстокі.
Ну й що мені і осуд, і хвала,
Зломовності та наклепів потоки?

Лиш тільки ти — мій світ і трибунал,
Що властен

Твоїм знущанням тішу нині душу.
Впізнавши сам оту гірку печаль,
За власний блуд благать я плахи мушу,
Як маю серце, а не куту сталь.

Коли й тебе гріхами так уразив,
Як ти

Дивлюся, як, о музико моя,
Ладів твоїх торкнуться руки милі,
Даючи їхній металічній силі
Високий лад. В ту мить так заздрю я

Украденому щастю плигунів,
Що в захваті твої

Як видавсь я душі твоїй немилим,
Заприсягни нечулій і сліпій,
Що звусь я Волею, Волінням, Віллем,
То й маю залишитися при ній.

Доповнивши твого чуття скарбницю,
В числі

Прийшли мені на горе і на страх
Любові дві в супутники щоденні.
Юнак блакитноокий — добрий геній,
І жінка — демон з мороком; в очах.

Щоб чисту душу в пекло заманити,
Збиває

Я кривоприсягаю вже давно,
Але і ти зламала клятву двічі:
Ти і мені брехню говориш в вічі,
І честь подружню топчеш у багно.

Та за подвійну зраду і наругу
Я докорять тобі не