Юрій Липа

…Вони розсипались по гранітах Європи,
Як стовпи іскор з огню Великої легенди.
Гостроокі шофери з Авеню д’Опера,
Що бліднуть од радости на звуки заблуканих вистрілів,
Сірі шахтярі

Україно, рівнино жорстокого бою і слави,
Мов надхненне знамено, сколихане в сонце, угору,
Краю знаків зловісних і віщих, таємних і дивних,
О, прокляття моє богорівне, прокляття

…Як злотий дзвін монастиря,
Співає пристраснеє літо,
І неба синього зоря
В мені захована укрито.
В цвітучій мудрості доріг
Мене сповили сонні міти
Про дні, що йдуть, що я

В покорі просять покоління:
— Зійди до нас і освіти,
Як зрозуміть Твої веління,
Як покоряти їм світи?

Повстань не в сяєві корони,
Не в сріблі й золоті, — в серцях,
Щоб

Зорі великі дрижать в оксамитному, чорному небі.
Віти дерев понад ставом, як сіті. Співають женці…
Ноче єдина, дай з чаші твоєї напитись спокою!
Зблизився час, коли серце здригнулось

І
І прийде час, коли твої учинки
Обернуться й повстануть проти тебе;
Як вояки, зберуться навкруги
І зброєю грозитимуть тобі,
Нагому й безборонному.
А потім
Посходяться

Бездомних псів, що лижуть кість суху,
Надгороди притулком теплим, Боже,
Вкажи брудним ропухам купи листя
І гайворонам їх колючі гнізда.

А тим, хто злочин тління

Коли прийшла пора і ти дозрів
У муках днів, у боротьбі з собою,
Як образ берегів в імлі, на морі, —
В одній хвилині з’явиться тобі
Твоє призначення земне і зміст.

То лиш

Перемагати непомітно — то найбільше;
Вростати звідусіль, просторитись, і потім
Покрити все собою, все непевне — взяти,
І нищитись, як твердь небесна.
Утвердитись
І з Богом

Чому стремиш творити й добувати?
Нужденне є людини здобування;
Нужденні — похвала і самохвальство,
Бо, що з похвал? Чин хвалить, не людина.
Нужденна спрага сповнитись у цілі,

…Ми такі упиті
Тим, що Вона є знов, –
Що нам наші забиті
і наша кров?

Ми такі всі повні щастя
У сей великий час, –
Сподобись, земле, Причастя,
Сподобись, земле,

В степу, де миються ховрашки,
На небесах, де спокій ліг,
Куди зирну, там легкі пташки
Грайливих усміхів твоїх,
Бо нині в зелені гайовій
Серед дубів, що — нарівні,
Я з

І
Як зрозумів я чистість, то підвівся Диявол.
Був, як стіна округ, цей велетенський торс,
І волохаті руки, і немов навала
Мідяних голосів, мідяних злих валторн.
І страх мене

Будуй найбільше — душу. Гордий дім
В безсонних ночах архитект узрів,
Вгадав у каменю пропорцію і міць.

Тесали ліс, залізо гнули в вимір
І терпеливо корабель лучили
Майстри

Монах:

Смерть — мій учитель, мій брат і мій рід,
З смерти зродивсь я, до смерти — мій хід.
Все, що — глибоке, то смерти слова,
Все, що найкраще, то смерти

О, Боже, світлом Ти — у всьому,
І Твій закон — у кожнім дні, —
Прислухайсь голосу мойому,
І в болю поможи мені.

Вогню нерівности дай міру
У тілі вутлому її,
Дай

Нехай світ радіє,
Що серед людей
Були Ви, надіє
Сердець.

Це ж Ваші жіночі очі
Кохали батька і сина, —
І Україна,
Широка, промінна,
З Ваших очей

Гляділа на

Людська душа, як дерево гіллясте,
Як дерево гіллясте при дорозі.
Із вихором дорожнім прилітають
І осідають біси на деревах.

В гущавині привітній і зеленій
Побачиш — блисне з

В’ється стежка між кущами,
Що чар-зіллям заросла,
Мліють трави під ногами
Від незримого весла.
Стій! Хатинка на узліссі
Невесела і смутна,
Троє воронів у стрісі,
Віє

Ввійди до церкви. Ріжноколірово
Горять серця довкола, плинуть гимни в світлі.
Стань — наче в райдузі, і жди, мов наречений,
Котра хвилина — брама.
А, пізнавши,— йди
В