Юрій Липа

…Вони розсипались по гранітах Європи,
Як стовпи іскор з огню Великої легенди.
Гостроокі шофери з Авеню д’Опера,
Що бліднуть од радости на звуки заблуканих вистрілів,
Сірі шахтярі

Україно, рівнино жорстокого бою і слави,
Мов надхненне знамено, сколихане в сонце, угору,
Краю знаків зловісних і віщих, таємних і дивних,
О, прокляття моє богорівне, прокляття

Хай небо хвалить Творця не словом,
А громом Його ім’я,
Всі землі й води — Його престолом,
О муже гордий, глянь!

Хто держить рух неба, незлічені зорі,
Хто сонце провадить в

Тюрми і голод, нещастя, убивства й помори
Шли нам, Найвищий, бичуй нас, — нам певне потреба
Раз покоритися волі небес і молитись,
Раз у нужденність тілесности вчутись і впасти,

…Як злотий дзвін монастиря,
Співає пристраснеє літо,
І неба синього зоря
В мені захована укрито.
В цвітучій мудрості доріг
Мене сповили сонні міти
Про дні, що йдуть, що я

В покорі просять покоління:
— Зійди до нас і освіти,
Як зрозуміть Твої веління,
Як покоряти їм світи?

Повстань не в сяєві корони,
Не в сріблі й золоті, — в серцях,
Щоб

Де ви, де ви, земель наших пуритани,
Де Ти, Слово, втілене в людях
Із гострим, із ясним зором?
Розгублені, роздратовані, балакучі,
Вони скрізь — недовірки безбожні…
Як на дні

Так, знаю я тебе, як ти себе не знаєш,
Так, брала я тебе на руки ще малого,
Дивилася на тебе, як ти ріс і бавивсь,
Як став мужчиною, став коло мене поруч,
Не гнівайся ж на мене,—

Перемагати непомітно — то найбільше;
Вростати звідусіль, просторитись, і потім
Покрити все собою, все непевне — взяти,
І нищитись, як твердь небесна.
Утвердитись
І з Богом

Чому стремиш творити й добувати?
Нужденне є людини здобування;
Нужденні — похвала і самохвальство,
Бо, що з похвал? Чин хвалить, не людина.
Нужденна спрага сповнитись у цілі,

Од одного незчисленного
До другого царства незміренного
Міст дугою зіп’явся;
На одному кінці лев уклався,

На другому діти з смолоскипами,
І течуть ріки ріками
Через

Чи ти не думав часом, — як на долі
Ти, мов хробак, що в’ється, б’єшся в пітьмі
Незаспокоєних, щоденних прагнень,
Там, на горі, там над тобою стали
Потужні сили й важать ввесь твій

Зорі великі дрижать в оксамитному, чорному небі.
Віти дерев понад ставом, як сіті. Співають женці…
Ноче єдина, дай з чаші твоєї напитись спокою!
Зблизився час, коли серце здригнулось

Будуччина — у Бога. В Тебе — тільки труд
Виснажний, безустанний і відданий.
Пророцтв не жди. Не вір. Ото життя твоє:
Як моря даль, — розгорненая праця
І — Божий зір над тим.
І

І
Як зрозумів я чистість, то підвівся Диявол.
Був, як стіна округ, цей велетенський торс,
І волохаті руки, і немов навала
Мідяних голосів, мідяних злих валторн.
І страх мене

Будь славен, Боже України,
Скрізь, де людей звучить язик,
Давай оновлення з руїни,
Животвори наш людський вік.
Нам твій наказ у серцях мати,
З ним жити, йти і

Нехай світ радіє,
Що серед людей
Були Ви, надіє
Сердець.

Це ж Ваші жіночі очі
Кохали батька і сина, —
І Україна,
Широка, промінна,
З Ваших очей

Гляділа на

Людська душа, як дерево гіллясте,
Як дерево гіллясте при дорозі.
Із вихором дорожнім прилітають
І осідають біси на деревах.

В гущавині привітній і зеленій
Побачиш — блисне з

Любов – то завжди є нещастя. То — мала річ.
Як блиск оголення, як пісенька в забаві,
Як лінія двох тіл, що в’януть і брунькують,
Як крики похотей, перекупок на ринку,
Що

Люблю я всіх людей,— крізь них не раз Господь
Показує свою найвищу ласку
І зрозуміння світу робить нам ясніш.

Люблю дивитися, як бавляться вони
З тілесностею, пожаданням