Юрій Липа

Як я люблю людей… А що в них найлюбіше?
Вітання усміхом людини до людини.
А з усміху любов зростає часом, правда?

З любови ж дуже рідко найчистіша Пристрасть,
Та — що найглибша.

Від самих початків життя, коли пружно в колисці
Ти пнешся до сонця угору, побачиш тоді:
Всміхається разом із сонцем ще сонце — то Мати.
А потім прийде, наче грім і потуга, до

Будуй найбільше — душу. Гордий дім
В безсонних ночах архитект узрів,
Вгадав у каменю пропорцію і міць.

Тесали ліс, залізо гнули в вимір
І терпеливо корабель лучили
Майстри

І
І прийде час, коли твої учинки
Обернуться й повстануть проти тебе;
Як вояки, зберуться навкруги
І зброєю грозитимуть тобі,
Нагому й безборонному.
А потім
Посходяться

Так, знаю я тебе, як ти себе не знаєш,
Так, брала я тебе на руки ще малого,
Дивилася на тебе, як ти ріс і бавивсь,
Як став мужчиною, став коло мене поруч,
Не гнівайся ж на мене,—

І
Як зрозумів я чистість, то підвівся Диявол.
Був, як стіна округ, цей велетенський торс,
І волохаті руки, і немов навала
Мідяних голосів, мідяних злих валторн.
І страх мене

Де ви, де ви, земель наших пуритани,
Де Ти, Слово, втілене в людях
Із гострим, із ясним зором?
Розгублені, роздратовані, балакучі,
Вони скрізь — недовірки безбожні…
Як на дні

Будь славен, Боже України,
Скрізь, де людей звучить язик,
Давай оновлення з руїни,
Животвори наш людський вік.
Нам твій наказ у серцях мати,
З ним жити, йти і

Все буде відомо, — даремно ховаєш нужденність
Бажань похітливих, думок без сумління і страхи,
Все станеться явним, — даремно втікаєш від себе
У видумку мрій, сорокатий каптан для

Побачив видиво я. День сірів і в нім
З тисячолітніх соків лози виноградні
Препишні кетяги зродили в цілім полю.

Почув я голос: «То — вітчизни ґрона,
То — найбагатші жнива, що

Ввійди до церкви. Ріжноколірово
Горять серця довкола, плинуть гимни в світлі.
Стань — наче в райдузі, і жди, мов наречений,
Котра хвилина — брама.
А, пізнавши,— йди
В

В степу, де миються ховрашки,
На небесах, де спокій ліг,
Куди зирну, там легкі пташки
Грайливих усміхів твоїх,
Бо нині в зелені гайовій
Серед дубів, що — нарівні,
Я з

В покорі просять покоління:
— Зійди до нас і освіти,
Як зрозуміть Твої веління,
Як покоряти їм світи?

Повстань не в сяєві корони,
Не в сріблі й золоті, — в серцях,
Щоб

Будуччина — у Бога. В Тебе — тільки труд
Виснажний, безустанний і відданий.
Пророцтв не жди. Не вір. Ото життя твоє:
Як моря даль, — розгорненая праця
І — Божий зір над тим.
І

Був день, як плач, а потім — горд і гнівен:
У колісниць відьом запряженії пси,
В огнях шаліючи, гарчали на ліси,
На степ, на зляканість…
І — німо.
Післязливен
Зіп’явся міст.

Боже, Владарю душ, не дозволь нам у пиху вбирати життя,
Не дозволь у брехливість надуту вбирати сваволю,
Дай тверде, і спокійне, й послушне словам Твоїм — «я»,
Щоб однако приймати і

Благословен, розгорнений просторами, морями,
Ти, що відвік перебуваєш з нами!

Як сонце в променях, що палить і тремтить,
Як сонце в променях, іскристостях і громах,
Благословен,

Зорі великі дрижать в оксамитному, чорному небі.
Віти дерев понад ставом, як сіті. Співають женці…
Ноче єдина, дай з чаші твоєї напитись спокою!
Зблизився час, коли серце здригнулось

В’ється стежка між кущами,
Що чар-зіллям заросла,
Мліють трави під ногами
Від незримого весла.
Стій! Хатинка на узліссі
Невесела і смутна,
Троє воронів у стрісі,
Віє

…Ми такі упиті
Тим, що Вона є знов, –
Що нам наші забиті
і наша кров?

Ми такі всі повні щастя
У сей великий час, –
Сподобись, земле, Причастя,
Сподобись, земле,