Юрій Іздрик

За тобою скучаю циклічно
це неначе припливи й відпливи
може бути що це психічне
чи кармічне – що теж можливо

то живу собі тихо-мирно
і про тебе ні сном ні духом
то

Це ж скільки слів я сплів для тебе в строфи!
сотні псалмів мабуть зопалу випалив
це – нереально
це – катастрофа
пристрасть і хіть на межі крововиливу
ніжність і щем – наче

Виросли діти гості роз’їхались
друзі – хто спився хто втік а хто йо*нувся
не викликає ні сліз ані сміху це –
сповнилось все що і мусило сповнитись

маска моя приростає до шкіри

Я мовчу щоби було не надто багато крику
я кричу щоби було не надто багато пауз
я ховаюсь від світу щоб бути не надто відкритим
хоч сховатися ніде – та я все одно ховаюсь

всі ці

Скільки б часу не лишилось – завше буде забагато
скільки б ангелів не впало – полюбому перебор
закриваю газ і воду продаю ключі від хати
і виходжу в світ широкий крізь зелений коридор

Твоя епідерма нервова тендітна
пахне мені акварельним папером
ти проростала в мені впродовж квітня
щоби розквітнути білим тепер аж
перли крохмальні крапельки поту
і алергічне

Пам’ять дощами вимило
розум вітрами вимело
хто тебе мила вимолив?
хто тебе з неба виманив?
звідки ти щастя випало?
взяло мене і випило..
хто тебе в бога вигадав?
і для

Я звідси вже йшов би –
робити тут нічого
дивитись на все це і тоскно і болісно
хоча не бракує ні щастя ні відчаю
і в нормі баланс між безволлям і волею

я звідси вже йшов би

що я скажу тобі..
горе моє ти..
щастя моє шалапутне..
в світі моєму все іще є ти
наче незрима присутність
майже нечутна
майже невидна
в тінях на стелі спальні

ми обпікаємо одне одного
і опікаємо
ми обтікаєм потоками водними –
так і зникаємо
я віддаю себе всього тобі
майже повністю
ти бодігардом стоїш при мені
в повній

тепер тут усе підгорає мала
усе тут практично востаннє
нам звідси давно вже валити пора
і брати з собою кохання
і брати з собою траву і гриби
і саджанці правильних

уже й не спитаю тепер я
а сам не згадаю хоч вбий ти
чи є в цього світу двері
і як з цього світу вийти
з заплутаних цих коридорів
із сонячних цих провулків
із цих

ми одне одному – як терористи
ми одне одному – біженці
знаємось ми уже днів десь зо триста
і невідомо як вижили
триста спартанців нервово десь курять
глючить трістана й

вигрібаю в нейтральні води
і дрейфую за теплим вітром
я – мінливий шматок природи
абсорбент для води й повітря
я – медуза планктон амеба
я – органіка я – біомаса
помираю

все тонші відтінки
все глибші тони́
вира́зніші лінії вен
густішає кров і вино восени
і день застигає мов дзен

осінь заходить боком-боком
щоб виглядати мо́лодо
дерево тріскає вздовж воло́кон
холодно-га́ряче-холодно
тріскає дерево сохнуть суцвіття
наче ламкі зап’ястя
ти все блукаєш

я спалив собі мозок об тебе
я горів і не раз і не два
я тепер безвідмовний як небо
і порожня моя голова

я тепер – наче попіл від снігу
я тепер – мов із попелу сніг
я