Юрій Іздрик

зсихаюся в нуль під самотності пресом
хоч добре відомий рецепт порятунку –
обіймів твоїх живильні компреси
і доза найменша твоїх поцілунків

Бо твóї пальці пахнуть канабісом
а твóя шкіра пахне папером
знайомство наше схоже на казус
стосунки наші – чиста афера
розмови наші фіг перекажеш
а танці наші просто

У бога на серці є грубий рубець
і чорна як нічка мітка
він знає що світу давно вже кінець
і це багатьом помітно
що світ був би кращий цілком без людей
пташиний скажімо чи

І як ми скажемо так і стане
і як ми ляжемо так і вийде
і там у боснії чи в киргизстані
чотири сонця у воду зійдуть

моя барселона волога й солона
і лоно її золоте
і вабить і жалить і пражить і смалить
і жалю не має на те
слова її пісні — з імен футболістів
мелодія — свисту

я викликаю свого дервіша
я вимикаю своїх демонів
якось так сталось що ти — перша
якось так склалось що я — в темі
якось так вдалось що ми — в танці
па в тому танці цілком

ці віночки на воді — не вінчальні
ці вогні посеред входу — нічийні
квітко папороті ртутна печальна
я беру на абордаж твoї хвилі
я ловлю на голий понт твoї риби
я відловлюю

легші за шовк простирадла твого подиху
ти поміщаєшся десь поміж складками одягу
відголос стогону твого
лінія нахилу
клініка спротиву
знак перемоги!
крик перемоги!
втіха

а знаєш – буде ще спокій
хоч в це вже не надто віриться
і – правда – буде ще біль
хоч цього вже явно задосить
і ночі будуть і дні
і море всілякої лірики
й можливість піти

Я звідси вже йшов би –
робити тут нічого
дивитись на все це і тоскно і болісно
хоча не бракує ні щастя ні відчаю
і в нормі баланс між безволлям і волею

я звідси вже йшов би

Тіло для духу – як ультиматум
а дух для тіла – як технологія
строга релігія хімкомбінату
слово давно перетворює в слогани
слогани добре ідуть із гормонами –
з адреналіном

Сонце впирає по саме нікуди
сенси парують і висихають
ми перелиті цим літом і випиті
і переписані двічі навзаєм
передозовані переосмислені
знову готові цей світ називати
ми

все що у тебе є – все воно може боліти
те чого в тебе немає боліти не буде
тож позбувайся добра допоки ще літо
і не ховайся від зла бо воно повсюди

і не звертай із дороги якої

я прощаюся з морем в цифровому форматі
я прощаюся з небом у безформному небі

я прощаюсь з усім що збирався почати
а проте не почав ну бо нафік то треба

я прощаюся з тим що

є час коли камінь наріжний – зброя
і час коли камінь – тіло і хліб
є час коли світ починають двоє
і час коли двох розділяє світ

є час коли небо утримує воду
і час коли гине в

Жовтаве світло астрономів місяця
досліджує поверхню наших спин
ми не спимо – ми дихаємо й світимось
а ніч у червні – всього шість годин

ми не спимо – ми лежимо без руху
нас

Збережи в собі те що ніяк не вдається назвати
збережи в собі все що існує як чиста можливість
імена вигорають зникають і назви і дати
розсипається все що здавалось міцним і

Пам’ять дощами вимило
розум вітрами вимело
хто тебе мила вимолив?
хто тебе з неба виманив?
звідки ти щастя випало?
взяло мене і випило..
хто тебе в бога вигадав?
і для

Ти стіна?
я в тобі пробиваю вікно
ти вікно?
я твої розбиваю шиби
ти кришталь а не скло?
а мені все одно –
будь хоч димом
хоч дивом
хоч птахом
хоч рибою
ти

Серпень скрадається тихо ранковим холодом
та до полудня повітря – тремтливий жар
наше життя пролітає миттєво мов честь ізмо́лоду
ніч протиріч медитує в одному з утрачених царств