Євген Бандуренко

Із рогатки Гнат завзято
Бив на вулиці котів,
Вдаючи, що він з гармати
Б’є в Антарктиці китів.
А коли до дошки в школі
Довелось йому іти,
Переплутав мимоволі,
Де КИТИ,

— Чому ти спізнився до школи?
— Учитись не пізно ніколи!

(За болгарською народною казкою)

Дідусь – горбатий, мов дуга,
Бабуся – сухорука,
А з ними юна, як весна,
Жила-була онука.

Вона красуня із красунь,
Струнка і

Шумів у парку зелен клен,
Та підійшов хлопчак Семен
З геройкуватим виразом
І на гладесенькій корі
Ножем ім’я своє вгорі,
А знизу дату вирізав.

Дививсь на літери

Сашко в театрі побував
І став хвалитися — куди там!
— А я, татусю, розмовляв
З одним начальником сердитим!

— І що ж начальник той хотів?
Які до тебе в нього справи?
—

Вихвалявсь малий Петрусь:
— Як не віриш — поклянусь,
Що ні вовка, ні ведмедя
Й навіть лева не боюсь!
— Не боюся, не боюся! —
Перебила його Люся,
Ледве стримуючи сміх. —

Всі діти слухають урок,
Понаставляли вуха,
І тільки Петрик при вікні
Учителя не слуха.
Бо поглядає у вікно,
Бо лине він думками
На берег Бугу, де сидять
Рибалки із

Бородатий, рогатий
Та ще й твердокопитий,
До лужка-бережка
Йде козел сердитий.
Ой чому ж це він сердитий?
Що збирається робити?
Хоче дать рогам він волю,
Щоб провчить

Прісі, Павлики, Парасі…
Сорок душ сидить у класі.
Сорок душ — і всі вони
Дуже хочуть тишини.
І тому весь час звучить:
«Тихо!», «Тихше!», «Замовчіть!»
— Тихо! Тихше! Ну

Михайлик з вулиці прибіг, —
Не упізнать хлопчини:
В багнюці з голови до ніг,
В подертій сорочині.
Розбитий ніс увесь набряк,
Щока розпухла ліва,
Під оком вискочив синяк,

Виганяла Леся сірих
Каченяток до води.
— Три, та три, та ще чотири —
Ну ж, Ігнатику, склади!
Прихилившись до тополі, —
«Раз і два, й чотири, й п’ять!» —
Пальці на руках

Звичним рухом гумку вірну
Вийнявши з пенала,
Заходилась двійку жирну,
Витирати Алла.

І сама собі всміхнулась:
«Виведу п’ятірку!»
Посміхнулась та й незчулась,
Як

Вбіг з альбомом нерозлучним
Вова в батьків кабінет:
— Ось поглянь, — гукнув він гучно, —
Змалював я твій портрет!

Тато глянув: — Що ж, чудово!
Тільки що це за дива?
Чом,

Є в нас хлопець Опанас,
Є на все у нього час.

Йде до школи він зарані,
Щоб найдальшу вибрать путь,
Щоб ні одної ковбані
Не пройти, не обминуть.

Всі давно вже на

— Я плавець! — хвалився Влас,
Ідучи купатись. —
І зі мною серед вас
Нікому змагатись.
Клим сопів, зітхав Івась,
І мовчала Алла,
Тільки, смілива й метка,
Галя

Радий був сьогодні Вовка,
Як ніхто з хлоп’ят,
Бо йому гуцулку мати
Справила до свят.
Вже не в мріях розцвітають
Квіти чарівні,
Розцвітають на шовковім
Білім полотні.

Батько справив Петрусеві
Чобітки,
Що вдягнув і танцюрист би
Залюбки.
Лиш суконкою злегенька
Проведи,
Як засяють і халяви,
Й переди.
А які у них підбори,
А

(За мотивами киргизької народної казки)

Жили собі, були собі
На світі два осли,
Жили і службу нехотя
В господаря несли.
Бувало, не захочеться
Тягти на гору віз,

Почепивши окуляри,
Почитать дідусь приліг,
Та одначе незабаром
Сон старого підстеріг.

Поруч бавилася Соня,
І матуся їй кива:
— Ти б зняла із нього, доню,
Окуляри,

Хоч давно вечірня мла
Вже до вікон підплила,
Але вперто не лягає
Спати Лідочка мала.

— Спить давно вже дітвора,
І тобі вже спать пора! —
Умовляючи, доводить
Їй