Володимир Сосюра

Зеленіють жита, і любов одцвіта,
і волошки у полі синіють.
Од дихання мого тихий мак обліта,
ніби ім’я печальне — Марія…

Ми з тобою одні. Ми у полі одні.
Ти стоїш перед мене,

Я знов побачив Вас, біляву і веселу,
з привітним усміхом на радісних устах.
А осінь за вікном жовтаве листя стеле
і в вирій одліта за птахом дальній птах.

Я той же, як колись.

Такий я ніжний, такий тривожний,
моя осінняя земля.
Навколо вітер непереможний
реве й гуля…

І хвилі моря, далекі й близькі,
мені шумлять.
Там стелить сонце останнім

І пішов я тоді до Петлюри,
бо у мене штанів не було.
Скільки нас отаких через журу
покидали востаннє село!
Ми пройшли золотими ланами,
крізь огонь і синяву пройшли,
та

Ластівки на сонці, ластівки на сонці,
як твої зіниці в радісних очах…
Зацвіли ромашки десь на горизонті,
й пахнуть поцілунки, як китайський чай…

Я твою шинелю цілував до

I
Біля конторки хлопці п’яні,
вгорі вагончики біжать;
і труби в синім океані…
Туди летить моя душа.

Колись на станції з огнями
шумів залюднений перон,

Навколо радощів так мало…
Який у чорта «днів бадьор»,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.

І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть

..Вісім весен і зим,
вісім осен і літ,
то тривога, то гніт,
люті чорної дим
налітали круками на мене,
рвали образів листя зелене,
потрясали кістки
ці безумні круки,

Шумить Дніпро, чорніють кручі,
в граніт холодний б’є прибій.
Прийми слова мої жагучі,
як заповіт, юначе мій!

Листку подібний над землею,
що вітер з дерева зрива,
хто мову

Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні…

Шум акацій… Посьолок і гони…
Ми на гору йдемо через гать…
А

Знову ти?! О люба, чи не сон це?..
Як колись, до тебе я прийшов.
Золотими літерами сонце
на панелі пише про любов…

Ми йдемо, і шумною юрбою
заливає серце, наче спів…
Над

Уночі шелестить мені листя,
одбивається чудно в вікні.
Мій синок синьоокий в колисці
усміхається сонно мені.
Кличе: — Тато! — і ручки маленькі
простягає до мене воно.
Ти

Рвав восени я шипшину,
карії очі любив.
Вечір упав на коліна,
руки простяг золоті…

Шахти, цегельні, заводи,
хлопці на зміну — вночі…
Місяць у полі бродить,
в трави

Білі акації будуть цвісти
в місячні ночі жагучі;
промінь морями заллє золотий
річку, і верби, і кручі…

Будем іти ми з тобою тоді
в ніжному вітрі до рання,
вип’ю я очі

І все, куди не йду, холодні трави сняться,
де дерева шумлять і плачуть за Дінцем,
де вулиці п’янить солодкий дух акацій,
востаннє за вікном заплакане лице…

І сняться все мені

Знов село. По блакитному трапу
сходить сонце над маревом нив.
Я в пальті і у фетровій шляпі,
де колись у свитині ходив.

Де колись, неповторного літа,
одягнув я, смуглявий

Твоє ім’я, як сурми срібний звук,
В борні за день завжди ти перед нами.
Тебе до зір знесли мільйони рук,
Щоб ти сіяв, як прапор, над віками.

Ти нас ведеш, як вів колись

Десь там осінь за горами
і, немов громи,
б’є об землю копитами
білий кінь зими.

І, неначе моря хвилі,
сніг, і сніг, і сніг…
Чеше вітер коси білі,
розплітає