Володимир Сосюра

Вода десь точить білий камінь,
Кує зозуля у гаю.
Де б я не був, а все ж думками
Лечу в Донеччину свою.

Лечу, неначе та лелека,
Дивлюся радісно кругом
І шахту згадую

Садом я блукаю тихою ходою,
Рум’яніє вечір од зорі заграв.
Яблука доспілі виснуть наді мною,
Що колись про них я в Рильського читав.

Був я юним, юним, грізною грозою
Ми зняли

Як сонце в небі, ти в душі моїй,
Як пісня в полі, в серці ти мойому.
Так синьо, синьо сяє погляд твій,
Як тихий вечір після дня утоми.

Ти у крові і в мріях ти моїх,
Торка

Такий я ніжний, такий тривожний,
моя осінняя земля.
Навколо вітер непереможний
реве й гуля…

І хвилі моря, далекі й близькі,
мені шумлять.
Там стелить сонце останнім

І пішов я тоді до Петлюри,
бо у мене штанів не було.
Скільки нас отаких через журу
покидали востаннє село!
Ми пройшли золотими ланами,
крізь огонь і синяву пройшли,
та

Навколо радощів так мало…
Який у чорта «днів бадьор»,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.

І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть

Це було на острові Цейлоні,
де цвітуть веселкові гаї.
Цілував вузькі мої долоні
ватажок із племені Аї.

Обережно брав мене за груди,
заливався з радості плачем…
І тремтіли

У синім безгомінні
задуми скрізь печать.
Мелодії осінні
в душі моїй звучать.

А листя веремія
несе свою печаль.
На чорному коні я
в блакитну лину даль.

Кінь

Сині трави, даль кармінна.
Ріки в тумані.
В сяйві мрійному долини
І огні, огні.

Там мій дім і та шипшина,
що колись я рвав.
Кароока та дівчина,
що любив — не

Вивчайте, любіть свою мову,
як світлу Вітчизну любіть,
як стягів красу малинову,
як рідного неба блакить.

Нехай в твоїм серці любові
не згасне священний вогонь,
як

Наближення зими у всьому серце чує:
і в шелесті листків, і в вітрі, і в стежках,
що ждуть, коли блакить в сніжинках завирує,
і срібний стане сад, і забіліє шлях.

Наближення

..Вісім весен і зим,
вісім осен і літ,
то тривога, то гніт,
люті чорної дим
налітали круками на мене,
рвали образів листя зелене,
потрясали кістки
ці безумні круки,

Шумить Дніпро, чорніють кручі,
в граніт холодний б’є прибій.
Прийми слова мої жагучі,
як заповіт, юначе мій!

Листку подібний над землею,
що вітер з дерева зрива,
хто мову

Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні…

Шум акацій… Посьолок і гони…
Ми на гору йдемо через гать…
А

Люблю я море в шумний час прибою,
коли воно за валом вал жене.
Але ще дужче в чарах супокою
люблю я море мрійне і ясне.

Люблю тебе, коли ти балаклива,
як не любив я так іще

Знову ти?! О люба, чи не сон це?..
Як колись, до тебе я прийшов.
Золотими літерами сонце
на панелі пише про любов…

Ми йдемо, і шумною юрбою
заливає серце, наче спів…
Над

Уночі шелестить мені листя,
одбивається чудно в вікні.
Мій синок синьоокий в колисці
усміхається сонно мені.
Кличе: — Тато! — і ручки маленькі
простягає до мене воно.
Ти

І все, куди не йду, холодні трави сняться,
де дерева шумлять і плачуть за Дінцем,
де вулиці п’янить солодкий дух акацій,
востаннє за вікном заплакане лице…

І сняться все мені

Знов село. По блакитному трапу
сходить сонце над маревом нив.
Я в пальті і у фетровій шляпі,
де колись у свитині ходив.

Де колись, неповторного літа,
одягнув я, смуглявий

Твоє ім’я, як сурми срібний звук,
В борні за день завжди ти перед нами.
Тебе до зір знесли мільйони рук,
Щоб ти сіяв, як прапор, над віками.

Ти нас ведеш, як вів колись