Володимир Самійленко

На смерть Трохима Зіньківського)

О, бідний, бідний краю мій!
Як мало маєш ти надій;
Але й вони одна по одній — все зникають.
Твої найкращії сини
Або живуть для

I
Ти звеш мене, й на голос милий твій
З гарячою любов’ю я полину;
Поки живуть думки в душі моїй,
Про тебе, ненько, думати не кину.
Як мрію чистую з найкращих мрій,
Я

Чи день минув,
Чи день настав,
І сонце світить ясно,
Й вітрець дмухнув,
Чи місяць сяв,
Чи зорі в небі гасли,
Поету все незгірше:
Він зараз пише вірші.

Чи він

Бачив я усякі перли
І коштовні самоцвіти,
Але єсть одна перлина,
Що з усіх найкраща в світі.

Купувать її не можна
Або нею торгувати;
її часто мають бідні
І частіше,

Є в році день один — його святкуєм ми,
Зібравшися в братерські кола,
Щоб промінь ще додать у лютий час пітьми
Поетові до ореола.
І скрізь, де ще живуть України сини,
Незраднії

Повій, буйний вітре, од самого моря,
Навій мені пісню, щоб виспівать горе:
Нехай мені пісня голосно заплаче,
Нехай у могилах будить дух козачий,
Нехай всім розкаже про тяжку

У мене є одне кохання,
Котре не зраджу я вовік;
Росло воно не день, не рік,
А і зо мною виростало
І квіткою рясною стало…
Не одцвіте моє кохання,
А буде в серці до

“Працюй, Іване, — пан казав, —
І не вважай на втому:
Від бога нам такий закон
В його письмі святому.

Адже ж сам бог шість днів робив,
Поки скінчив роботу,
Спочив же

Посвящається С.Павленкові

I
Веселиться земля,
Зеленіють поля,
Розвилися гаї і дуброви;
Соловейко в садку
Тьохка пісню дзвінку;
Од квіток

Я довго-довго міркував,
Чого-то в світі стало,
Що так багато є людей,
А добрих з них так мало.
Що вже не жди від їх добра,
А всякої напасти,
Що на 'дного, що вміє

Нема в світі країни такої,
Як Україна наша свята.
Кожний тут у розкоші, в спокої
І граблями добро нагорта.
Тут усяк, як та пташечка, вільний;
Всяк блюде інтереси суспільні,

Не вмре поезія, не згине творчість духа,
Поки жива земля, поки на ній живуть,
Поки природи глас людина серцем слуха, —
Клопоти крамарські її ще не заб’ють.

Не вмре поезія, поки

В недобрий час
Зібрали в нас
Оту державну думу:
За тридцять днів
Од тих послів
Ми досить маєм глуму.

Тут їх п’ятсот —
Розкриють рот
І слухать нас не хочуть.
А

Я працюю ввесь вік для народу
(Якщо маю вигоду).
Полягти я для його готовий
(На перині пуховій).
Я — підпора громадського ладу
(Поки маю я владу).
Людям силу даю тільки

Чи є в світі молодиця,
Як та Дума чорнолиця?
Бережіться, добрі люде, —
Всім тепера лихо буде.
Дума серце, Дума любка,
Дума патрана голубка,
Дума смирна, як ягничка,
Дума

Десь далеко єсть країна
Пишна, вільна, щастям горда,
Кожний там живе щасливо —
Держиморда, держиморда.

В тій країні люблять волю,
Всяк її шука по змозі
І про неї

Як ми ждали її, віковічні раби,
Як бажали, знесилені в час боротьби,
Щоб хоч промінь один серед темної ночі
Засвітив нам у змучені очі.

О прийди, — ми казали, — богине

Хто в воза Коней запряга,
То гречно їх не просить.
Та добрий пан сказав, що вже
Того порядку досить.

І, загнуздавши раз коня,
Він став питати в його:
— Чи вас у корінь

Зінаїді Р-ській

Дівчино! дізнатись була ти цікава,
Чи дуже люблю я природу.
Дівчино! природа — то тільки оправа
На образ, ясну твою вроду.
Байдуже, якії в картині

Катуйте, бийте нас, кати,
Печіть огнем, ножами тніть, —
Ачей поможете знайти
Таке в нас місце, що болить.

Ще нам не досить боляче
Від наших мук, від наших ран;
Ще в шкурі