Володимир Самійленко

Нам, щиро-русам, вічна слава!
Схиліться ж перед нами всі,
Бо через нас стоїть держава
В такій величності й красі.

Хоч погляд є такий загальний,
Що наша Русь сліпа й

Катуйте, бийте нас, кати,
Печіть огнем, ножами тніть, —
Ачей поможете знайти
Таке в нас місце, що болить.

Ще нам не досить боляче
Від наших мук, від наших ран;
Ще в шкурі

В недобрий час
Зібрали в нас
Оту державну думу:
За тридцять днів
Од тих послів
Ми досить маєм глуму.

Тут їх п’ятсот —
Розкриють рот
І слухать нас не хочуть.
А

Наша славна Україна,
Наше щастя і наш рай!
Чи на світі є країна
Ще миліша за наш край?
І в щасливій й злій годині
Ми для неї живемо,
На Вкраїні для Вкраїни
Будем жити й

(Українська патріотична дума)

Хоч пролежав я цілий свій вік на печі,
Але завше я був патріотом, —
За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі,
Моє серце сповнялось

Умер поет! І струни голосні
Порвалися, замовкнули навіки.
Ми стали сиротами, і, сумні,
Ми понесли у серці жаль великий.
І довго плакали… І от тепер
Щороку згадуєм сумну

Світла зірка та й за гору скрилась,
Пишалась гарна квітка та й пожовкла,
Співала пташка та й навіки змовкла.
І в серці туга залишилась.
І серцеві не можна не боліти,
Дарма, що

I
О, плачте, ви, хто сльози ма в очах,
О, плачте над руїнами святині!
Нехай побачу я ще в тих сльозах,
Що в вас душа ще досі не в руїні.

Але ні краплі сліз в очах ясних!

Бачив я усякі перли
І коштовні самоцвіти,
Але єсть одна перлина,
Що з усіх найкраща в світі.

Купувать її не можна
Або нею торгувати;
її часто мають бідні
І частіше,

Не вмре поезія, не згине творчість духа,
Поки жива земля, поки на ній живуть,
Поки природи глас людина серцем слуха, —
Клопоти крамарські її ще не заб’ють.

Не вмре поезія, поки

Хто в воза Коней запряга,
То гречно їх не просить.
Та добрий пан сказав, що вже
Того порядку досить.

І, загнуздавши раз коня,
Він став питати в його:
— Чи вас у корінь

I
Я не Петрарка — ти ж нова Лаура,
Ти, може, краща, ніж вона була,
Ти грації сама ще додала
До чарів, що дала тобі натура.

Куди б ти тільки в хату не ввійшла,
Зникає всім

“Обридло нам у рабській ролі!”
“Ви певні в тім? — сказав прем’єр. —
То нате вам шматочок волі.
Чи всі вдоволені тепер?
Чи, може, ще хто-небудь стане
Невдячно лаять наш

Що за славний патріота
Наш Іван, якби хто знав!
Тільки що роззявить рота,
Про народ уже й почав;
А казать промову стане,
То й не жди, щоб був кінець.
Патріоте наш

Два хлопці укупі стояли,
А третій дививсь оддалі,
Як ті гаряче розмовляли
Про долю своєї землі.

Один у широкій промові
Народні права боронив;
Він докази всі

(Байка)

“Чого це, Петре, ти такий сьогодні радий?
Веселість на виду і пляшка на столі…
Чи не уряд добув високий від громади?
Чи в спадщину дістав гарненький шмат

Чи день минув,
Чи день настав,
І сонце світить ясно,
Й вітрець дмухнув,
Чи місяць сяв,
Чи зорі в небі гасли,
Поету все незгірше:
Він зараз пише вірші.

Чи він

Зінаїді Р-ській

Дівчино! дізнатись була ти цікава,
Чи дуже люблю я природу.
Дівчино! природа — то тільки оправа
На образ, ясну твою вроду.
Байдуже, якії в картині

Є в році день один — його святкуєм ми,
Зібравшися в братерські кола,
Щоб промінь ще додать у лютий час пітьми
Поетові до ореола.
І скрізь, де ще живуть України сини,
Незраднії

Я бачив сон, немов зібрались ми гуртом,
Щоб справити велике свято;
Багато нас самих сиділо за столом,
І ще прийшло гостей багато.
І гості ті були неначе й не чужі,
Але було й