Віктор Забіла

Хату нову ік весіллю
Робить пильнували;
Доробивши, гарнесенько
Майстрів розщитали;

По два рублі із копою
Вони поділились;
Вийшли собі, а дівчата
Мазать

Вот тебе, мой друг сердечний,
Ангел сердца моего, –
Разбери сей стих чудесний, –
Я дарю тебе его.

Тату, тату ріднесенький!
Хіба ж ти не знаєш,
Що я все те роблю тобі,

Чого ти лаєшся, Тарасу?
Що не найшов в Борзні припасу,
Якого ти тоді бажав?!..
Сам ти такий, як мене лаєш.
«За що?» – ти, може, попитаєш?
За те, що в хутір не

Худоби маєте геть-геть, чимало!
Здоров’я в Бога ви просіть!!!
Найдіть собі ви жінку вірну, гарну!!
Да з нею в світі весело живіть, живіть!
Сто літ, сто літ!!!

Жив собі десь чоловік,
Він Остапом звався.
Раз поїхав в гай по дрова,
З чортом пострічався:

Прилягав, бач, гайок його
К болоту близенько;
Росла всячина на йому

Лялько моя рідненька,
Чого зажурилась.
Головкою кудрявою
На руки схилилась?

Рано, серце, рано, пташко,
Тобі горювати.
Треба тільки в твої літа
Грати та

Горілка, люлька, оселедці,
Гурки солоні і блинці,
Дівчата гарні, молодиці,
Вареники і голубці, –
І рибка платана, чахоня,
Грушевий квас, вишнівка,
В скоромний день –

У Спасівку, у жарке літо,
Пустив Семен попасти
Свою кобилу завгороди.
Кобила була сивої масти,
Худая, ребра, як на марах,
Що можна всі перещитать.
Попаслась небагацько

Вечоріє, смеркається,
Де дальше темніє,
Зривається хуртовина, –
Вітер вельми віє.

Віяв просто мені в пику
Уже через міру.
«Поганяй!» – я обізвався
К свому

При подарке матери колокольчика

Задзвони мені, дзвоночок!
Да й скажи, де мій синочок?
Може, він того не знає,
Як мати за ним скучає…

Задзвони мені, дзвоночок!…

Послухате мою пісню,
Я вам заспіваю
Про гарну дівчиноньку,
Якую я знаю;
Русявая, круглолиця,
Очищі чорненькі,
Моторная, як на диво,
Ротичок маленький;
Як квіточка,

Поуз двір, де мила живе,
Я проїхав двічі,
Да не бачив голубоньки
Ні разу і в вічі.

Затьохкало серце в мене,
Як з двором зрівнявся.
Дуже бачиться хотілось,
І кінь

Сорока в дворі скрекоче,
Гостей возвіщає;
Ждала дівка козаченька,
Котрого кохає.
Ждала, ждала, виглядала,
Миленький не їде, —
Мабуть, тоді він вже буде,
Як місяць

Без худоби сиротині
Тяжко в світі жити;
Хоч який він буде чесний,
Все буде тужити;
Чесна душа йому в тілі —
Тільки всього й буде:
Мало тепер її хвалять
Вже на світі

Зовсім світ перевернувся,
Не так усе стало:
Кривда всюди на покуті,
А Правди чорт-мало.

Край порогу нема місця,
Мерзне за дверима;
Бідна Правда не багата,
а Кривда з

Не плач, дівчино,
По своїй долі,
Що не вийшла заміж,
Зате ж ти на волі,
Як пташечка тая,
Що всюди літає,
В зеленім садочку
Сидить та співає,
Собі щебече,
Якую

Чи довго я, нещасний,
Буду так крушиться?
Пора б уже перестати
Скучать да нудиться!
Пливе човник без весельця,
К берегу звертає,
Ніхто човником не править —
Вітром

Повіяли вітри буйні
Да над синім морем;
Забилося серце моє
Перед лютим горем.

Повіяли вітри буйні
З холодного краю;
Розлучили з дівчиною,
Котру я кохаю.

Да не

Близько мене стогне пугач
Саме серед ночі,
Віщує він нещасному
Скоро закрить очі,
Стогне пугач, стогне сірий
Да над головою,
Мабуть, її прийшла пора
Присипать

“Нехай не жде, нехай не жде,
Годі сподіваться,
Щоб, як голуб з голубкою,
Так поцілуваться!”
Не така була розмова,
Не так розмовляла,
Як колись мені клялася,
Як колись