Віктор Забіла

Літа мої молодії,
Вам вже не вертаться;
Душі моїй прийшла пора
Слізьми обливаться.
Серцю мойму як хотілось,
Так не удалося:
Схаменулось, стрепенулось,
Кров’ю

Поуз двір, де мила живе,
Я проїхав двічі,
Да не бачив голубоньки
Ні разу і в вічі.

Затьохкало серце в мене,
Як з двором зрівнявся.
Дуже бачиться хотілось,
І кінь

Зовсім світ перевернувся,
Не так усе стало:
Кривда всюди на покуті,
А Правди чорт-мало.

Край порогу нема місця,
Мерзне за дверима;
Бідна Правда не багата,
а Кривда з

Ох, коли б хто знав, як тяжко
Так на світі жити,
Як мені тепер прийшлося,
Бозна-що й робити.
Полюбив я дівчиноньку,
І мене дівчина.
“Дуже люблю”, — побожилась,
Да лиха

Іде військо запорозьке,
Під небо куріє.
Куди ведеш, отамане,
Козаків, Паліє?
“Де старшина звелить мені
Ворогів рубати,
Там і будем, бо за віру
Не страшно вмирати.
Я

Не так уже сонце світить,
Не так воно й гріє;
І вітерок не тепленький,
Холодний вже віє.
Не весняний, що од серця
Тугу як би зносить,
А осінній, що у лісі
Мовби хто

От і празника діждались,
Веселяться люди!
А мені, мабуть, ніколи
Радощей не буде.
Дивлюсь на все, як без очей,
Бо щастя не маю;
Я і в будень, я і в празник
Нуджусь да

Нащо, тату, ти покинув
Мене сиротою?
Чому мене не взяв малим
В могилу з собою?
І я б вічним сном у землі
Спав, а не журився б;
Не знав би я у світі горя,
Світом не

Жала дівка жито в полі,
Сама й зажинала,
Не бачилась довго з милим,
Бачити бажала.
Не дуже то пильнувала,
Усе оглядалась,
Бо милого козаченька
Вона сподівалась.

Світить місяць, да не гріє,
Мороз пече, вітер віє,
Дме хтось трійкою такий
До дівчини, що кохає, —
Хтось такий того не знає,
Що милая не його.
Коні добрі

Було б шануваться,
З другими не знаться,
Жили б, жили бі ми з тобою,
Як би серце із душою.
А тобі як новенький,
Зараз тобі і миленький:
Мене зараз покидаєш,
Мене зовсім

Що, мій коню, що, мій добрий,
Годі гарцювати,
По байракам через рови
Годі вже стрибати,
Як, було, колись стрибаєш,
Як, було, гарцюєш,
Хропеш, іржеш, під собою
І землі

Два вже літа скоро пройде,
Як я закохався;
Якби знав я своє горе,
Лучче б був не знався
Я з тобою, дівчинонько,
То б не знав і муки,
Не знав би я, як то любить,
Не знав

Гуде вітер вельми в полі!
Реве, ліс ламає;
Плаче козак молоденький,
Долю проклинає.
Гуде вітер вельми в полі!
Реве, ліс ламає;
Козак нудить, сердешний,
Що робить, не

Ой застогнав голуб
У темній дуброві
На гольї сухенькій;
Ой заплакав тяжко
Гіркими сльозами
Козак молоденький.
Ой застогнав голуб
У темній дуброві,
Неначе в

Поралися люди в полі —
Хліб святий збирали
І діток своїх маленьких
Всіх позабирали.
Інші колоски збирали,
К матеркам носили.
“Любий Сидір! Любий Семен!” —
За те їх

Не щебечи, соловейку,
Під вікном близенько;
Не щебечи, малюсенький,
На зорі раненько.
Як затьохкаєш, як свиснеш,
Неначе заграєш;
Так і б’ється в грудях серце,
Душу