Вірші Василя Стуса: голос боротьби та свободи

Я сидів на весіллі
серед поважних молодиків —
у того голос, наче в диякона,
той остаточно схрип від горілки й співу,
а та в котрий вже раз переконувала присутніх,
що не така вже й

Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода

Сьогодні свято.
Спереду трамвая
вчепили шмат полотна з написом:
“Хай живе рідна КПРС!”.
На зупинці, обступивши вагон,
один з-перед другого
люди пхаються у двері,
а старий

Але що ж робити 
живій душі у цій державі смерті? 
                                В. Мисик

I

За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур’я

Напередодні свята,
коли люди метнулися по крамницях,
виносячи звідти шпроти, смажену рибу,
шинку і горілку з перцем,
якийсь дивак, обутий в модні черевики
(такі тиждень тому були

Я знав майже напевно,
що вiн обiкрав моїх друзiв,
зробив нещасною мою матiр,
а дружину призвiв до сухот.
I сповнений рiшучостi,
я подався до нього на розплату.
— Де ти, мiй

Молочною рікою довго плив:
об мене бились білостегні риби,
стояв нестерпний світ, як круча здиблений,
а попід кручу зяяв чорний рів.
Оце. Оце воно. Оце воно —
лиш ти і я. I

Утрачено останні сподівання,
Нарешті — вільний, вільний, вільний ти.
Тож приспішись, йдучи в самовигнання:
безжально спалюй дорогі листи,
і вірші спалюй, душу спалюй, спалюй
свій

Як страшно відкриватися добру.
Як страшно зізнаватись, що людина
Iще не вмерла в нас. Як страшно ждати,
коли вона захована помре
у темряві, щоб нишком відвезти
на цвинтар душ, і

Вмирає пiзно чоловiк,
а родиться дочасно,
тому й на свiтi жити звик,
як раб i рабовласник.
Вiн като-жертва, жертво-кат,
страждає i богує,
iде вперед, немов назад,
як душу

Перерізане світлом вікно
вулиці — біле по білому
аж до болю.
Насип.
Далеке шосе.
Машини.
I небо вологе — над.
Шлях у себе:
вабить (уже закритий),
відкривається (на

Море —
чорна грудка печалі,
душа Мефістофеля
наодинці.
Терпне рояль
під пальчиками дівочими,
і в воду
падає з кручі земля.
Шерхлі трави
вологі пасажі ловлять,
і

Тато молиться богу,
тужить мама. Сестра
уникає порогу,
хоч вернутись пора.
Уникає — радiє,
повертає — мовчить.
Повечiр’я ще тлiє,
iще хвiртка рипить.
iще видно

Ярiй, душе. Ярiй, а не ридай.
У бiлiй стужi сонце України.
А ти шукай — червону тiнь калини
на чорних водах — тiнь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов i

Ця п’єса почалася вже давно,
I лиш тепер збагнув я: то вистава,
де кожен, власну сутнiсть загубивши,
i дивиться, i грає. Не живе.
Отож менi найщасливiша роль
дiсталася в цiй

Людина флюгер. Так. Людина флюгер.
пiдвладний вiтровi, а не собi.
Я знаю? Може, бог чуттями править.
чуттями править, може, дика товч
ще не оговтаних бажань людських.
А ти живеш

Змагай, знеможений життям,
знеможений, змагай.
Минуле вабить вороттям
i врочить i нехай.
А ти, сомнамбуло, змагай,
у напiвснi живи,
де жовтi сходяться леви
у присмерковий

Менi здається, що живу не я,
а iнший хтось живе за мене в свiтi
в моїй подобi.

Нi очей, нi вух,

нi рук, нi нiг, нi рота. Очужiлий
в своєму тiлi. I, кавалок болю,
I,

На однакові квадрати поділили білий світ
Рівне право всім страждати і один терпіти гніт.
Зле і кату, зле і жертві, а щастливого нема.
Всім судилося померти за замками сімома.
Отаке

За шибами туркочуть голуби
і горобці виспівують щасливі,
перегуки і гамори грайливі
все хлюпають об шиби, мов прибій,
так дивно відгороджений вікном
і зависоким муром. Синь