Василь Діденко

А дощ іде,
а дощ пряде
нитки свої сріблясті.
І де він тільки упаде,
земля розквітне в щасті.

Співати будуть калюжки
в саду зеленовітім.
Розвіша райдуга стьожки,

В малій колисці-люлі
Гойдався я колись,
І мамині зозулі
Кували в чисту вись.
І солов’ї манюлі
В три голоси лились.

Уста мої, уста
Дзвеніли на ввесь світ.
І мати

Мати Україно,
Волі сторона!
Знову солов’їно
Голос вирина.

Я піду на луки,
Де ясна ріка.
Рве нитки розлуки
Мамина рука.

Я піду на води
У весни стрічках.

Не треба слів, коли так сумно.
Я щастя амфору розбив…
О нащо, нащо так безумно
Тебе любив?..

Не треба слів, коли до болю
Німує в серці гіркота…
Пішов мій день шукати

У гаю падолистом черленим
Стелять путь чорнокорі дуби,
Щоб ішов я дзвінким і натхненним
Сурмачем і звитяжцем доби.

Щоб не падав од лютої муки,
Кожним серця ударом

Не умирає слава Морозенка,
І Гонта кличе хлопців на борню, –
То на віків неорану стерню
Лягає пісні свіжа борозенка.

І, мов зело, із неї пророста
Велика туга й радощі

Між травою вітер шаста,
Б’є з-під каменя вода…
Ти кому несеш на щастя
Молоді свої года?..

Не сміятись, а журитись
І мені, либонь, пора…
Ти кому даси напитись
Із

Помереж мені, мила, сорочку
У червоні і чорні квітки,
Щоб сплелися у щастя віночку
Наші долі на довгі роки.

Щоб мене і барвінком, і хмелем
Заклечало просте полотно.
Щоб

Рідного краю зірниці вишневі
Небо відбило у синій ріці…
В серці моєму – чуття кришталеві,
Йду я і йду по густім чебреці…

Плинуть від гаю пісні солов’їні,
Папороть квітне в

Промайнула темна нічка,
Зорі зсипала за тин…
І Ганнуся-степовичка
Поспішає до машин.

А з машинами — на поле:
До комбайна, до пшениць,
Де видзвонюють навколо
Голоси

У затінку над річкою,
Де сокори старі,
Хвилюються-бентежаться
Хлоп’ята-вудкарі.

То візьмуть в руки вудлища,
То випустять із рук.
— У мене щука клюнула!
— А в мене

Первовесни блакить
співа мені, дзвенить.
І кладочку гойда
розкована вода.

Немов тремтюча нитонька
синиччин голосок.
І зошити, і читанка
забуті на часок.

І де я

Десь подівся пролісок,
та весні не край, —
знов зозулі голосом
закукукав гай.

Галявину виткали
сонця промінці.
І торкає квіткою
вишня по руці.

Вітер поміж

Край городу вишні білі
Наробили заметілі —
Розметали пелюстки.
Понад луки, понад поле
Поспішають бистрі бджоли
Мед збирати залюбки.

Я беру тоненьку гілку.
А вона: —

Тієї, що у березні,
Нема на річці криженьки.
Кульбабки жовті в березі
Росою миють ніженьки.

Весна дзвенить, весна гуля,
Вкриває листям пагілля.
Весна зими не слухає,

В білих конваліях тоне в гаю
Стежка в загублену весну мою…

Думи і серце із ними злились,
Тут я коханою марив колись…

Тут мені вітер про неї шептав,
Тут я в зозулі про літа

Де проходить березень,
Де хмарки пливуть,
Ластівки у березі
Талу воду п’ють.

Вітер стеле хвилею,
Заліта в двори,
Мчить землею милою
Зграйка дітвори.

Де зима

Грає сонячними хугами
Днів і тижнів крутія…
Десь за даллю, за яругами
Ходить суджена моя…

Любить-журиться по-своєму,
Жде листів од Василя.
Жовтень листям, як

Виший сорочку мені, кохана,
Ніжним узором з синіх Карпат.
Хай вона вся до грудей пристане
Щастям весняним, холодом м’ят.

Там, де над плаєм крута смерічка,
Там, де водиця

Нас не мало, не когортиця,
Нелегку вело борню.
Пам’ятає сива Хортиця,
Як стояли ми за ню.

Як ішли ми за Вкраїноньку
Не на сто – на тьму смертей,
За червоную