Василь Діденко

Рідного краю зірниці вишневі
Небо відбило у синій ріці…
В серці моєму – чуття кришталеві,
Йду я і йду по густім чебреці…

Плинуть від гаю пісні солов’їні,
Папороть квітне в

Помереж мені, мила, сорочку
У червоні і чорні квітки,
Щоб сплелися у щастя віночку
Наші долі на довгі роки.

Щоб мене і барвінком, і хмелем
Заклечало просте полотно.
Щоб

У гаю падолистом черленим
Стелять путь чорнокорі дуби,
Щоб ішов я дзвінким і натхненним
Сурмачем і звитяжцем доби.

Щоб не падав од лютої муки,
Кожним серця ударом

Берізка біла, світла
ще сонця жде, мабуть.
А вже осінні мітли
доріженьку метуть.

А вже у далечіні
хлюпочуться дощі…
Стоїть берізка нині
у жовтому плащі.

З блискучими авоськами
літають павучки.
Горіхами волоськими
Вистрілюють садки.

Не дзвонять гони криками
пташиних пізніх зграй.
Та повними засіками
розлився

Журавлики-веселики
Одлинули й нема.
Із рукава метелики
Витрушує зима.

Метеликів ми ловимо,
Стрибаєм, біжимо,
По килиму пуховому
До хати несемо.

Ти знов над хуртовиною
Згадаєшся мені
Червоною калиною
В подільській стороні…

Любов’ю ніжнолонною
Майнеш біля гайка,
Махнеш мені долонею,
Замріяна така…

Ти знов

Білий сніг летить у простір.
Золотих листків нема.
Це до нас прийшла у гості
молода, як цвіт, зима.

— З Новим роком! З Новим роком!
Дід Мороз, привітним оком

Йди до мене, заєчку,
дам тобі куфаєчку,
і штанці, і рукавиці.
Не гуляй по сніговиці.

Он лисиця скоком-боком
подалася через поле.
Он вовчище хижим оком
озирає гори й

Поза тином, поза хатою
білі сіються сніжки…
Буде хата волохатою,
буде тин — самі ріжки.

Бо мете ще й кучугуриться,
білі вихори здійма.
Та ніхто із нас не

На долинi туман,
На долинi туман упав.
Мак червоний в росi,
Мак червоний в росi скупав.

По стежинi дiвча,
По стежинi дiвча iшло.
Тепле лiто в очах,
Тепле лiто в очах