Василь Чумак

Риємо — риємо — риємо
землю, неначе кроти;
з кутів плазуємо зміями,
сіємо — сіємо — сіємо.
буйні червоні цвіти…

Бурями сійтеся, бурями,
маки — червоні вогні:
там

I
Краплю крові. Кожну хвилю краплю крові місту:
Скло вітрин і тротуари сповнить ярим змістом.
На плакатах не атрамент. І не фарби. Кров.
Пензлі-пучки умочайте в

Сьогодні ходив на могилу матусі:
ще мріє барвінок під снігом,
ще лози схилилися — лози у тузі,
ще тихо,

а з бані блакитної промене-шовком
всі плями, всі тіні зітерті.
—

Ой там у полі… – на обніжку
тліє блакитний жар…
Нащо так рано, метелику-сніжку,
нащо так рано з-за хмар?
Ой та погасли…– ті жарини –
змерзли волошки в межі…
…Білий метелик

Розірвала краля-мавка
льняно шитий гомін-жгут;
плине зграйно, плине плавко
березневий каламут.
В перебіжнім шумовинні
ланки-бризки марсельєз:
хай загине, хай

Цвітом яблунь засніжена стежка.
…Білі-білі душі нарцисів…
На межі тиховійних узліссів
перетнеться мережка.

Гомін буде. Розійдеться тихий.
…Білі-білі душі нарцисів…
На

Білим жалем вечір кинув у тіні,
білим жалем білий шум пороші,
бо так рано одцвіталися черемхи і жечміни,
бо так рано в’яли білі рожі,

і коли червчатими стежками
листопад

Несли твою труну. Тремтіли ґрона-бризки
на віях яворів,
а вечір похиливсь так низько, низько-низько –
ще мрів – про ранок? – мрів…
і плакали – чого? – старі-старі мотиви,

Які зів’ялі:
червоні айстри –
останні квіти
палких пожеж.
В блакитній залі
туманний настрій.
– Ми хочем жити!
– Куди ідеш?..

– Ми хочем жити!..
– Ми хочем

Цілий день учора
проблукав у полі,
з вітром навздогінки
бігав навмання.

Срібно і прозоро.
В злотному – тополі.
Обрій – у хмаринках.
Навколо стерня,

а в стерні

І
Плазують чорнії сумніви,
Розбийся ж, хмаро навісна!
Нехай цвіте весна,
нехай гуркочуть зливи,
нехай напружені тятиви
влучають в морок стріли-гніви!

Сумніви геть –

Далі, о далі звідусіль!
Махом останніх зусиль
Рвати кайдани гнилої моралі,
І далі!.. І далі!.. І далі!..

В край, де повітря дзвенить,
В край, де сіяє блакить,
В край, де

Годі спати! –
Всі із хати:
пишне свято навкруги.
В мрійно-синіх
далечінях
хвилі-співи,
переспіви,
хвилі і луги.

Годі спати!
Всі із хати –
гей, у поле,

Плачете? – плачте:
свічка розтане на вшпиленнях башти –
свічка розтане –
смерть.
Келих востаннє
пінявий вщерть.

Завтра: світанок
вирине – легінь – вітати

І
Вранці – променю весінній,
вранці – зважно-молодий –
на шпилі, на височіні
з льоху темних приведи.

Ось: повстали під’яремні,
плине повінь – легіон.
Килими

Йти. Мовчати. Нащо стежка? На узліссі. Яругами.
Стати — слухати: говорить захмелілий гай.
І самому захмеліти — й не словами, а рухами
говорити про зелене, безкордонне-безкордонне…

Вимережить пісню — голубині крила,
щоб у ній блакитно далечінь замріла,
щоб у ній заграло шумовиння трав,
я слова таємні у степу збирав.

Плюски — шелестіння — викінчені

Вранці – роси. Марити. Мовчати.
Колос. Шум. Волошки. Знов волошки.
Материнка. Конюшина. Смутку трошки.
Вранці — роси. Марити. Мовчати.

Вдарте
на мільярди гін —
в пломінно-щирому гарті
гамарений гімн:
дими — верстати — шківи —
арка — в повітрі — чорнозем — ґрунти —
під злотопіняві гриви:
міцний

Ряд хаток: пошарпані, обдерті,
Мов старесенькі бабусі похилились;
Кіллям стіни затрухнявілі підперті,
Щоб од вітру не звалились.

— О народе! Чи ти бачив сонце,
Хоч один