Василь Чумак

Стільки щастя, що боюся. Залоскоче, як русалка.
Шовковинками проміння перев’яже, обів’є.
Заполонить. Зацілує ніжно-ніжно, палко-палко.
Всю жагу — зоревий трунок, п’яний трунок —

Йти. Мовчати. Нащо стежка? На узліссі. Яругами.
Стати — слухати: говорить захмелілий гай.
І самому захмеліти — й не словами, а рухами
говорити про зелене, безкордонне-безкордонне…

Я порву ті вінки, що сплітались в добу лихоліття,
розтопчу, розмету їх у попіл, у порох, у сміття.

Замість них я розсиплю пісень злотосонячні хвилі,
як ті птахи меткі, як ті птахи

Несли твою труну. Тремтіли ґрона-бризки
на віях яворів,
а вечір похиливсь так низько, низько-низько –
ще мрів – про ранок? – мрів…
і плакали – чого? – старі-старі мотиви,