Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

На небі пожежа західня палає.
Земля червоніє принадним рум’янцем.
Заснула вродлива, весела, щаслива,
І небо над нею темніє… стемніло.

І понад сонною красою стиха
Повіяло

Divide et impera

Як Гречі та Булгаріни пропали,
На їх місця Пихни у нас постали.

З цензурою-кумою обнялися,
Тісніти Русь Дніпрову завзялися.

Бо Русь Дніпрова ще тоді

    І
Іде вона, іде полуднява гармада,
І згорда слухає, як стогне океан
Під нею… Бог новий летить із пельки ада
Із тисяччю громів і брязкотом кайдан, –
Пливуча гармиза

Нема в мене роду,
Немає дружини,
Ані брата-товариша
На всій Україні.

Дума сумовита –
То моя родина;
Серце одиноке –
Вірная дружина,
Степи, гори, і долини

На добраніч усім наніч!
     Дайте одпочити…
Хто кохає мене щиро –
     Не буде будити.
Не будіте, миле браття,
   Мене з домовини:
Ой не хочу я до суду
     Бачити

На греблі трускій та предовгій,
Що сипано ще за татар,
Задумавшись, їду бідою…
Знемігся мій коник, пристав.

За греблю сю наші ховались,
Почувши, що в полі Орда,
І цілими

Великий боже, отче й творче світу!
Ти чуєш, як тебе в роспуці зву.
Чи то ж бо призовеш мене к одвіту?
Хіба ж на те грішу, про те живу?

Ой боже отче! чи мені ж пропасти?
Ти

     І
Ти знаєш край, де скрізь цвітуть цитрони,
Де померанці золотом блищать,
Де вітерець з-під хмари прозірної
На мірти дише, божа благодать?
Чи знаєш ти це

  І
Із башти своєї стражник озирав
Серед ночі тихе, німе кладовище,
А місяць на небі, мов сонце, сіяв,
Освіжував пишно мертвецьке жилище.
Аж ось ворухнеться мовчуща

Ходжу-блуджу по городу
Великому, великому
Одкрив би я своє серце,
Та нікому, так нікому.

Цвіте воно, як Божий рай,
Потай миру, потай миру;
Ні любощам, ні милощам
Не йме

Люблю я квітку, да котру, не знаю,
Самітно сумую,
І зазираю в чарочки пахущі
Про душу живую.

Квітки вечірнім світом обливає;
Лящить соловейко.
Шукаю серця, що б’ється як в

Ох! бажаю сліз любові –
І солодких і гірких,
І бажаю, і боюся,
Що дознаю ще раз їх.

Знов-бо та солодка мука,
Те гірке коханнє знов
Труїть і небесно мучить
У недужнім

   І
Цілуються з тобою всі, ліліє,
Хто світ побачив у твоїй ограді, –
Метелики легкі, жуки важкії,
Піддаючися красоти принаді.
Я ж, мов чужий в принаднім

Любить метелик пишну троянду,
Почасту-часто кругом літає,
Його ж самого ніжнокрилого
Золотом сонце любо 'бливає.

Кого ж кохає пишна троянда?
Хтів би я щиру правдоньку

   1
Закипіла по Вкраїні
     Страшенна тривога,
Як на шляхту піднялася
     Сірома убога.

Піднялася за оранди,
     За жидівські дуди,
Що терпіли – не стерпіли

Заднілося. Вже пурхають пташата.
Устало сонечко й позолотило
Ввесь степ. Мов огняна чудовна шата
І землю, й небо сяєвом окрила.

Внизу й в вишині гучить-співає…
Ликує жизнь…

Нагулялося по небу
Весняному сонце,
Зазирає на добраніч
У низьке віконце.

І проміннячком угору
Огняним стріляє;
Хрест на церкві розтопленим
Золотом

   І
До Корінфа з Афін молоденька принада
Грека в гості вродливого тягом тягла:
Там поважна сім’я сьому гостеві рада,
Хоч незнаному ще в ній нікому була,
Бо давно по приятству

Коли б я був хлоп’я байдужне без турботи
І в горах жив собі в печері самітній,
Я би гуляв-буяв до власної охоти
По темних застумах та по воді бистрій.

Нудна тому пиха

Коли добрі очі маєш,
Зазирни в моє співаннє:
Там побачиш – мов у гаї
Чорнобрива сновидає.

Коли добрі вуші маєш,
Прислухайсь до мого гласу:
Ті зітхання, сміхи,