І станом гнучим, і красою
Пренепорочно-молодою
Старії очі веселю.
Дивлюся іноді, дивлюсь,
І чудно, мов перед святою,
Перед тобою помолюсь.
І жаль мені, старому,
Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії,
а на устах слова, але не тії,
усе не ті, що мріються мені,
коли
На помості корабельнім
розгорілося багаття,
то матроси розпалили,
щоб закляклі руки гріти.
І крізь мокру сніговицю
бачу я вогонь червоний,
наче сонце,
Боже! куди се я плину
сим біловійним туманом?
Може, я лину на безвість
в вогкі летючі сніги?
Може, то тільки легенда
край той, осяяний сонцем,
край той,
Неначе степом чумаки
У осени верству проходять,
Так і мене минають годи,
А я й байдуже. Книжечки
Мережаю та начиняю
Таки віршами. Розважаю
Дурную голову свою
Та
Се було в ті часи, як Месія живий був між людьми.
Се було в ті часи, як його ще на хрест не прибили.
Зготували вечерю для нього апостоли вірні:
хто приніс йому
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди! …..
Похилившись,
“Я, цар царів, я, сонця син могутній,
Собі оцю гробницю збудував,
Щоб славили народи незчисленні,
Щоб тямили на всі віки потомні
Імення”… Далі круг і збитий напис.
І вже ніхто з
Тим неситим очам,
Земним богам-царям,
І плуги, й кораблі,
І всі добра землі,
І хвалебні псалми
Тим дрібненьким богам.
Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги
«Не хочу я женитися,
Не хочу я братись,
Не хочу я у запічку
Дітей годувати.
Не хочу я, моя мати,
За плугом ходити,
Оксамитові жупани
На ріллі носити.
А піду я
За що ми любимо Богдана?
За те, що москалі його забули,
У дурні німчики обули
Великомудрого гетьмана.
Тарас Шевченко
1845-1846 рік
Вмер батько наш!
Та й покинув нас!
Ох, і смутний настав час!
Сиротою наша мати зосталась!
Звідки ж тебе виглядати?
Чи по степах, чи по лугах шукати?
Чи
Удар, громе, над тим домом,
Над тим божим, де мремо ми,
Тебе ж, боже, зневажаєм,
Зневажаючи, співаєм:
Алілуя!
Якби не ти, ми б любились,
Кохалися б, та дружились,
Та
Восплач, пророче, сине божий!
І о князях, і о вельможах,
І о царях отих. І рци:
«Пащо та сука, ваша мати,
Зо львами кліщилась, щенята?
І добувала вас, лихих?
І множила ваш
Подражаніє
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі.
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші! Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
За що тебе господь
Посадити деревце —
залишити про себе найкращу пам’ять.
I вони стали насаджувати вздовж колючого дроту
квiти, кущi, дерева.
Дикий виноград обснував гострi шпичаки,
розвiсив лапате
Якось-то йдучи уночі
Понад Невою… та, йдучи,
Міркую сам-таки з собою:
«Якби-то,— думаю,— якби
Не похилилися раби…
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!
Була
Дивлюсь я на яснії зорі,
Смутні мої думи, смутні.
Сміються байдужії зорі
Холодним промінням мені.
Ви, зорі, байдужії зорі!
Колись ви інакші були,
В той
Земле чужая, яка ж бо ти рідна для мене!
Мати-землице, рятуй свою бідну дитину!
Зрадило море мене, за любов заплатило знущанням.
Чуєш? і досі радіють з жарту лихого
Лежу самотна в накритті важкому,
від холоду, чим можу, боронюся,
щоб не впивався в тіло пазурами,
і бурю слухаю…
Як тонко свище
Шнурок від лота, мов співає пісню.
Стерно рипить,
Сторінка 24 із 969
Чудовий! Коли поруч.....