Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

Вечірній сон. I спогади. I дощ
колише світ розпуклого ясмину.
Бездомний вітер. Спи, маленький сину,
спи, сину мій маленький, коли хоч.
Немає мами нашої давно —
вертала, поспішала,

Ось послухайте, Іванцю,
я ж добра вам жичу,
я надумав видавати
часопись мужичу…

Нащо вам здалася тая
мудра політика,
тільки часу марнування –
сварка,

Пусти мене, мій батеньку, на гори,
Де ряст весняний золотом жаріє,
Де вітер цвіт в мигдалів обсипає, –
Хай він мене дощем рожевим скропить,
Оплаче цвітом молодість

Квіток, квіток, як можна більше квітів
І білого серпанку на обличчя,
Того, що звуть ілюзією…» Боже!
Як часто ті слова вчуваються мені
Посеред ночі: «Квітів, безліч

Там, за містом, понад шляхом битим,
По гарячім каменистім полі
Йде дівча татарськеє вродливе,
Молоденьке, ще гуля по волі.

На чорнявій сміливій

Дорога довга. Чагарі, долини,
На небі палкому ніде ні хмари.
Ми їдемо, спочинку ні хвилини.

Коли зненацька чую: «Ось Байдари!»
Дивлюся: брама, сиві дві

Бескиди сиві, червонії скелі,
Дикі, непевні, нависли над нами.
Се, кажуть люди, злих духів оселі
Стали під хмари стінами.

З гір аж до моря уступи

Чи сумно вас, чи радісно читать,
оповідання про велику драму?
То хочеться над вами заридать,
то заспівать з раптового нестяму.

То був якийсь блискучий

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі,

У чорную хмару зібралася туга моя,
Огнем-блискавицею жаль мій по ній розточився,
Ударив перуном у серце,
І рясним дощем полились мої сльози.
Промчалась та буря-негода палка

Вмер батько наш!
Та й покинув нас!
Ох, і смутний настав час!
Сиротою наша мати зосталась!

Звідки ж тебе виглядати?
Чи по степах, чи по лугах шукати?
Чи

Так явно свiт тобi належать став,
що, вражений дарованим багатством
оцього дня, вiдчув як святотатство:
блукати лiсом, йти межи отав,
топтати ряст, аби спiзнати в зорi
наближення

Думи визбираю, мов зерня,
Ніби стернями колоски.
Колять сльози. Колючі сльози.
Остюками — в очах.

Ніч протовпиться, як п’яниця,
по кімнаті, по стінах шастає.
І мовчить, і

Темна хмара, а веселка ясна.
Що ти робиш, дівчино нещасна?
Ореш тугу, сієш на ній смуток,
схаменися, який з того скуток!

Тож не зійде рута
на твоїй

«Мамо, іде вже зима,
Снігом травицю вкриває,
В гаю пташок вже нема…
Мамо, чи кожна пташина
В вирій на зиму літає?» –
В неньки спитала дитина.

«Ні, не

Де тії струни, де голос потужний,
де теє слово крилате,
щоб заспівали про се лихоліття,
щастям і горем багате?

Щоб понесли все приховане в мурах
геть на

Тішся, дитино, поки ще маленька.
Ти ж бо живеш навесні,
Ще твоя думка літає легенька,
Ще твої мрії ясні.

Мрія полине із думкою вкупці
Геть у далекі світа,

Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі,
Ти мені заповідав скрасити могилу твою
В білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі,
Ти мені заповідав носити жалобу

Тепло та ясно… Чи се Єгипет?
Так, се Єгипет… синій намет
неба високого міниться сяєвом…
Ох, та й високе ж! Як вільно, як радісно,
Так, се Єгипет…

Тихо та

Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться
Провадить знов розмови запальні,
Нехай, поки від них ще серце б’ється,
Я вам на незабудь спишу думки сумні.

От, може,