Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

Ярiй, душе. Ярiй, а не ридай.
У бiлiй стужi сонце України.
А ти шукай — червону тiнь калини
на чорних водах — тiнь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов i

Вмирає пiзно чоловiк,
а родиться дочасно,
тому й на свiтi жити звик,
як раб i рабовласник.
Вiн като-жертва, жертво-кат,
страждає i богує,
iде вперед, немов назад,
як душу

У Прохорівці — сни, мов ріки
напровесні: об груди б’ють,
як об пороги. Думи йдуть,
неначе дзвони. I великі
тумани в головах ростуть.
У Прохорівці сни, мов ріки.
Так увижається

Як страшно відкриватися добру.
Як страшно зізнаватись, що людина
Iще не вмерла в нас. Як страшно ждати,
коли вона захована помре
у темряві, щоб нишком відвезти
на цвинтар душ, і

Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік.
I я солдат, що після всіх скорочень
попав сюди — докантувати строку,
одержав за зразкове воєнробство
(були солдатські жарти —

Цей біль — як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є — жити,
I що є — світ, і що є — ти.
У власне тіло

Тато молиться богу,
тужить мама. Сестра
уникає порогу,
хоч вернутись пора.
Уникає — радiє,
повертає — мовчить.
Повечiр’я ще тлiє,
iще хвiртка рипить.
iще видно

Я йшов з труною товариша й думав:
щастить — таки людям,
задер ноги, i нiякого тобi клопоту,
востаннє блиснув голими стегнами покiйника,
а свiт хай собi ходить хоч на головi.
Та

Вони сидять за столом,
поклавши перед собою жилавi руки.
Ось сухi i нервовi — маминi,
ось татовi — важкi наче гирi,
сидить сестра — таємнича усмiшка
сновигає її непевним

Людина флюгер. Так. Людина флюгер.
пiдвладний вiтровi, а не собi.
Я знаю? Може, бог чуттями править.
чуттями править, може, дика товч
ще не оговтаних бажань людських.
А ти живеш

Так явно свiт тобi належать став,
що, вражений дарованим багатством
оцього дня, вiдчув як святотатство:
блукати лiсом, йти межи отав,
топтати ряст, аби спiзнати в зорi
наближення

Молочною рікою довго плив:
об мене бились білостегні риби,
стояв нестерпний світ, як круча здиблений,
а попід кручу зяяв чорний рів.
Оце. Оце воно. Оце воно —
лиш ти і я. I

— Громадяни, дотримуйтесь тиші,
вимагають чотири щити навколо високої вежі,
де великими літерами зазначено
“Всесоюзний науково-дослідний центр
по акліматизації картоплі на

Вдасться чи ні
сього разу повернутись додому?
Вдасться чи ні?
Cтарий терикон шахти 10-біс,
де ти в дитинстві збирав вугілля,
обріс чотирма новими.
I де з них твій давній — не

Ця п’єса почалася вже давно,
I лиш тепер збагнув я: то вистава,
де кожен, власну сутнiсть загубивши,
i дивиться, i грає. Не живе.
Отож менi найщасливiша роль
дiсталася в цiй

У тридцять лiт ти тiльки народився,
аби збагнути: мертвий ти єси
у мертвiм свiтi. I нема нiкого
окруж. Ти тiльки сам. I — мрець єси.
Хiба що так: недозволенний простiр
живого духу

Напередодні свята,
коли люди метнулися по крамницях,
виносячи звідти шпроти, смажену рибу,
шинку і горілку з перцем,
якийсь дивак, обутий в модні черевики
(такі тиждень тому були

Вітер з гаєм розмовляє,
Шепче з осокою,
Пливе човен по Дунаю
Один за водою.

Пливе човен води повен,
Ніхто не спиняє,
Кому спинить — рибалоньки
На світі

Перерізане світлом вікно
вулиці — біле по білому
аж до болю.
Насип.
Далеке шосе.
Машини.
I небо вологе — над.
Шлях у себе:
вабить (уже закритий),
відкривається (на

1
Голова його заполонена спогадами.
(Вiчне перемелювання однiєї iстини:
гримаси пiдлостi,пiдлiсть пiдлостi,
пiдлiсть пiдлостi пiдлостi).
Хтиво показує старечим ротом :
те, що