Святослав Гординський

Понад землею многоплодною
Встає кривавий жах,
Сім янголів підносить у руках
Фіяли з яростю Господньою;

І виливають кров на світ,
На владарі, пихою сп’янені,
На лжу, на

Вже обрії посивіли
В передосінній млі,
Глянь, відлітають вивільги
До теплої землі.

Бліді проса покошено,
Блукаю по стерні,
Десь між весною й осеню
Мої згубились

Дні і роки ринуть невгомонно,
Наче квітка, будеш ти рости:
Час надійде – і страшну долоню
На чолі своїм почуєш ти.

Серце може й не здригнеться навіть,
Встигне ж бо його

З “Книги Скитальця”

Прокинулися всі ми окрадені,
Без рідних, дому. Горе нам, зрадженим,
Нам, обеззброєним підступно
Воїнам Правди, жадібним волі!

Нас голос

І
У просторах крик тривожний мій
Загрузає в теміні байдужій
І несу я в самоті гіркій
Мрії, перепалені на жужіль.

Всі за шати сіпають: – Кажи ж!
Напувай

– Що вибереш? – спитав мене Аполльо, –
Ось ліра злотострунна, осьде лук;
навчу тебе найвищого мистецтва! –
І ліру злотострунну він узявши,
торкнувся струн. Ах, то були не струни,

(Фрагмент)

В осінній млі така прозора мить
Минулих днів, розстріляних шрапнелем;
(Ще вчора бачив я його цілунків слід,
Додому ідучи повз мури цитаделі!).

Встаєш

Ця світла синява, у небесах розлита,
Ця зелень квітних трав, ця соковитість літа,
Що простеляється достиглістю щедрот,
Прозора далина, холодний подих вод,
Густі ліщинники на

Клякни при джерелі своєї туги
І пий її, невичерпної, струм,
Впадуть високі, хмаролетні смуги
Минулих днів на твій кленовий сум.
І ти, вповитий тінявою синню,
Тоді покинеш

Перестрибуючи по три-чотири ступні
пустотливі вулички
вибігають нагору.
Над ними скравки блакиті,
але сонцеві ліньки
раз-у-раз зазирати за цямрини мурів
на висохле дно

Синьою смугою захід стемнів,
Понад яругою пил закурів,
В плесі відбилися осокори,
Тихо спустилися тіні згори,
Щедро розсипали на полини
Й перекотиполе зоряні сни:
Сходить

Ти, що зориш із вишини,
Зроби неплідною цю землю,
Хай горблячись її сини
В ній порпаються надаремно.

Поля їм попелом засип,
Плуги обламуй їм об камінь,
Хай родить ця

О поборнику неправди і зла!
Нині б Ти згинув інакше: десь на фронті, у димі,
У сірій шинелі розіп’ятий на іржавих кізлах,
В небо вдивляючись марно змученими очима.

Над головою

Ти не лукавила зо мною…
Т. Шевченко. “Доля”

Шалену ведучи ігру,
Тебе все чую над собою,
І кола я не розірву
Своєю гнівною рукою.

Стою з розпаленим чолом
У

Нині приємно зайти вам у теплу, затишну кав’ярню,
Папіроску курити й за чаєм читати журнал,
І байдуже знати, що ваших хвилин неозброєну армію
Проведе і без вас крізь історію хмурий

Знов під ногами шарудять листки:
Вони, мов древнє золото багряне,
Нагадують душі забуті рани
І ржею зрад тавровані віки.

Що ж принесуть майбутнього роки?
Пройшли – і ще

Не в очі, а в голову ззаду відстукали кулі,
В коридорах вже крок конвоїрів замовк…
Знаю, солодко вам, прокураторе Ульріх,
Затягатись тепер моссельпромським димком.

На затятих

Надійде день такий: гранітна постать Долі
На шляху виросте не скінченім твоїм,
Торкне твоє чоло і присудом твердим
Затримає тебе в своїм нещаднім колі.

Далеко — синь, огонь, і

Переходила вулицю синю…
М. Рильський

Знов під вечір. Знов прохід по вулицях.
Цигаретки тоненький димок.
Знову ти!.. Надійшла, усміхнулася
Й вкрала серця мойого

Глянь: золоть, ледве вичутна,
Лягає на ліси.
Ах, серце, чуєш: кличуть нас
Далекі голоси.

Ховаючись за обрії,
Там жде крило пожеж,
В барв полум’яних оргії
Ти знову