Твоїх очей глибокий смуток
Свічу бажання запалив.
А глибина — то мій набуток…
Якщо не зараз, то коли?
Проймає нас душевний трепет.
Гарячий дотик пригортань.
Взаємний
До тебе, моя люба, поспішаю,
Несуть мене закохані вітри.
Любов’ю серце сповнене докраю,
Надпий і заспівай-заговори:
— Ти піднеси своє крило
В ясне верхів’я духу.
Кохання —
Каштанів рудий перецвіт не гуде,
П’янке білопіння акацій скрипкує,
Бузок позирає: закохані де?
На травах пахучих любов порядкує.
Качається кінь, оболонь у пуху —
Сонцеві
Ти — музика, ти сплеск емоцій
І ніжний легіт вітерця.
Сльозинка щастя в моїм оці,
Спокуса-доля для ловця.
Ти — грім у тиші, блискавиця,
І дощ, що ллється з рукава.
В тобі
Любила дощ і підтюпець калюжний,
Любила сад у золоті плодів.
Лиш я тобі був трохи осоружний —
Принаймні так здавалося тоді.
Плекав надію — стріну випадково
На твою милість,
Здається, все минуло, відлетіло,
З останнім листям настилом лягло,
З морозом першим зовсім зледеніло,
А з першим снігом зникло — чи й було?
Було, було!.. Я чую запах
...Твої листи спалив (ти так бажала!),
Та попіл з них за вітром не пустив.
Душа зітхнула невимовним жалем,
Що не зберіг листів твоїх — прости…
Я їх спалив у серці, наче в
...Сиділи ми над тихою рікою,
А погляди летіли в далину.
З тобою, мила, ми удвох з тобою
Плекаємо в серцях любов одну.
Кохання наше світле і пречисте
У серці крізь усе життя
Влітку
Губи твої
До сонця ревную:
Не грій, не світи!
В осінь
Губи твої
До вітру ревную:
Не вій, не ятри!
Взимку
Губи твої
До снігу ревную:
Пухкий, ти
Не благай жагучими устами,
Поглядом кипучим не проси,
Навіть за далекими верстами
Вчую твого серця голоси.
Наша зустріч, знай, не забариться,
Я до тебе, рідна,
Твоєї мовчазної згоди,
Повір же, замало мені:
Я слова чекаю, мов плоду,
Що зріє в душі-глибині.
Коханого, ніжного слова —
Бальзаму на серце моє.
Твоя ж бо душа не готова
Пробач мені, що я такий, як всі:
Скупий на ніжність і ласкаве слово,
Турбот і мук твоїх малий носій,
Хоч більше сили трачу на відмову.
Пробач за непокірливість і сум,
Наївну
Мені з тобою любо і привітно —
І поглядом, і дотиком руки.
А серцю п’янко так, трояндоквітно —
В душі аж сяють диво-пелюстки.
Мені з тобою чисто — білосніжно,
Магнітно,
Про зустріч нашу шлях співав мені.
І сонце, що схилялося додолу.
І ліс, що ближче й ближче бовванів,
Немовби вибігаючи на поле.
…Зупинка. Вулиця. І мить розгін бере,
А серце
Ти насторожена — наченьки тиша,
В мене кольнули вій їжачки…
Сором на щоках твоїх раптом вишив
Стиглих два яблучка-наливки,
Здогадом-пристрастю повниться тіло,
Ніжністю — серце,
Відлітають у вирій думки мої літні,
І махають ледь-ледь журавлиним крилом.
Відлітають мої теплі мрії блакитні,
І осіння журба вже ляга на чоло.
Не тужи, не сумуй, що літа
...Згасає лист осінній на воді,
Що об каміння плеще течією.
Природа у правічному труді —
Намилуватися не можем нею
У пору старості чи в роки молоді.
Відлітають в ірій ластівки,
Тужно проспівавши на дротах,
Взявши вересень собі в провідники,
Залишивши пісню у хатах.
І її співають матері,
Щоб мале заснуло дитинча,
Коли
Б’ють дощі у жовті барабани,
В золоті підківки-бубенці.
І тумани, без кінця тумани —
Зжухлі трави в сизім молоці.
Жур ятрить відльотом ластів’ячим,
Пустка на городах і в
Рідіє гай… І смутку більше,
Та він чомусь не обліта,
А виливається у вірші,
З коріння серця — на уста…
…Опало листя. Змовкла річка,
Немов набрала в рот води…
Люблю осінній
Сторінка 556 із 593
Чудовий! Коли поруч.....