Степан Будний

Посадіть у головах калину,
Посадіть калину молоду –
Може, скоро землю я покину
І черемху білу у саду.

Я прожив не краще і не гірше,
Тож зі мною, щоб не в’яла цвіть,

Не чекай мене мамо додому,
Я у рідний не вернуся край.
Не виходь ти на стежку знайому,
Коли в полум’ї весь небокрай.

Наша липа любима одквітне,
Жовтим цвітом на землю сипне.

Сонячний весь, молодий –
Вічно я буду таким.
Пісне прибоями бий,
Горе, розвійся як дим.

Чуєте дише земля
Матірним рідним теплом.
Бачите вишня здаля
Білим махнула

Може серце в мене
Терном проросте,
А кохана в лузі
Цвітом зацвіте.

Калиновим білим,
Як моя любов,
І про все минуле
Я забуду знов.

Тільки в серці –

Ах, Марічко, чорнява Марічко…
Де згубилась, куди ти пішла?
Може, там, десь на березі річки,
У чеканні вербою зросла?

Пам’ятаєш ромашкові схили
І травневих садів паруси.

Спалахни, моє серце, як мак,
І згори на вітрах, і згори.
Тільки поле відчуй ти на смак,
Возвелич квітування пори.

Чуєш: груди дзвенять од пісень,
Що потоками линуть у світ.

Слухаю землю,
Слухаю трави,
Слухаю квіти в саду.
І сам голубію
Душею ласкаво
Де вітер співає в дуду.

А ще я скажу вам,
Що там, за хлібами,
Я вранці підмітив оце:

Радісно жити,
Радісно жити,
Небо дзвенить молоде.
Де білеє жито,
Пахучеє жито,
Людина до сонця іде!

Все далі і далі,
Упевнено, прямо –
Держить травинку в

Ходить вечір над рікою,
Парубочиться.
Розлучатися з тобою
Ой не хочеться.

Вітер шепче, повіває
Над калиною,
Я з тобою розмовляю,
Із єдиною.

А калина з милим

Любов моя несміла,
Ранковий чистий цвіте,
В саду черемху білу
Зламав весняний вітер.

Вона додолу впала,
Мені завдавши муки.
Гілки її ламали
Чужі, холодні

Купаюсь у травах пахучих,
збиваю ранкову росу.
Свою Україну співучу
У серці юнацьким несу.

Де гнеться червона калина
I бродять вервечки беріз,
Я слухав пісні голубині,

Що в твоїх затаїлось очах?
І що сниться тобі по ночах?
Може, згублена юність твоя?
Може, милого рідне ім’я?
А було, пам’ятаєш, було…
Лиш кудись за тумани пішло,
І дзвінкі

Над давнім фото нахилились двоє,
Мов з каменю – застигли і мовчать.
Десь у душі схвильовані обоє,
Не помічають, як хвилини мчать.
Один стрічає юність на порозі,
А друга –

За мною верби плачуть над Серетом
І береги з високим очеретом.

Цвітінням білим зацвіла ожина,
Де отчий дім, де матінка єдина.

Її втішають добрії сусіди:
«Вже скоро син,

Пройшла гроза,
Зацвів бузок
В лікарні на подвір’ю.
І знову повені думок,
І знов в життя я вірю.
В палату вранці він пливе,
Як ніжне біле чудо.
І серце б’ється знов

Назови моїм іменем сина
І ночами мене не чекай.
Буде темна пора горобина
І думки, як гіркий молочай.
Нахились над колискою в сумі
І про мене усе розкажи,
А свої

Не ждіть мене, друзі далекі!
За нивами, цвітом дібров.
Зелені карпатські смереки,
До вас не приїду я знов.

Між нами лягає розлука
На сотні, на тисячі літ.
У помислах

Мов важкі перестиглі зерна,
Впали в землю пахучу літа.
І назад їх ніхто не поверне…
Відцвіли, відшуміли жита.

Де поділася рук твоїх сила,
Рук, що пестили землю весь час?

Цвітуть в Тернополі сади,
Запахло серце цвітом.
І у дівчат – куди піти –
Блакиттю очі світять.
Блукає пісня в тихий час
Над озером спокійним,
І ходить пісня поміж нас –

Буду палко землю цілувати,
Де вітри, і сонце, і блакить.
Коли я промовлю тихо: мати!
То вона, кохана, не мовчить.

Чистою росою враз заб’ється,
До грудей колоссям припаде,