Степан Будний

І вишень заметілі,
І ланів далина.
О моє Тернопілля,
Дорога сторона!

Я голублю дороги,
Що навік полюбив.
Тут колись босоноге
Я дитинство згубив.

Лиш тепер

Я нап’юся вітру польового.
Досить горя, болю і плачу.
І до неба, неба голубого,
На весняних крилах полечу.

Будуть ще світанки малинові,
Хороводи яблунь у саду…
Дуже

За мною верби плачуть над Серетом
І береги з високим очеретом.

Цвітінням білим зацвіла ожина,
Де отчий дім, де матінка єдина.

Її втішають добрії сусіди:
«Вже скоро син,