Степан Бабій

В басейні ріки Вілії на Тернопільщині, де береги тяглися вузькою стрічко між полями, проведено меліорацію…

Річко, ріко моя, Віліє,
де твої луки, лелеки?
Де твої очі глибокі,
що

Вклоняюсь тобі,
давньє місто з тернового поля,
Над плесом,
що синьо-глибинно цвіте,
І душам високим людським,
як високим тополям,
Де свіжо-зелене
перейде колись в

Чорнобильський ліс здригнувся
Вдруге, коли відбувся
Шалений вибух емоцій –
Знов світ опинився в шоці.
І знову спасенний Київ,
Як вже пронеслися тучі,
Обличчя Дніпром

Скинув панцир дзвінкого бруку
На суху ялинову глицю,
Славу краєм веде за руку
(Ще в козацькій вінчавсь каплиці)
Шрами стін цих ще й досі свідчать,
Як іскрились шаблі

В Ірпені у вікні, що відкрите широко
сосна одинока
простягла до кімнати
своє гілля лапате.
Стало в серці струною
І хвилини одної
вже бринить її слово…
Тепле сонце

В листі по кісточки, в шересі, у шарудінні (юга),
Ходим, збираємо в листі волоські горіхи,
Чорвонобокі ранети в траві, що обніс вітрюган, –
Передзимова, остання на холоді втіха.

І очистить кривава війна Україну,
Кров’ю змиє чужинство з моєї землі,
І настануть такі довгожданні в ній зміни,
Що чекалось віками в російській імлі.

Б’ють ракети, утюжать снаряди –
відбивають любов до росії
в тих, що мали собі за співбрата
волі нашої давнього ката –
сіяв смерть, нагнітав безнадію.
Триста літ Україну

Для героїв – «скласти зброю»,
все-одно – що зрада,
спротив сили ще потроїть
як нема вже ради.
Ще казали так повстанцям:
здатися, щоб жити,
вибиралося із шансів –
голови

На закінчення війни

Будь благословенна,
Земле стражденна,
Тихі світанки,
Сонячні ранки
Зійдуть на тебе.
Травами вкрийся,
Росами вмийся,
Огорнись небом.

Досягти Евересту –
Скільки їх, тих невтолених душ…
Не на теплий Олімп –
Сходження на Еверест!
Скільки їх вже було –
Скільки їх не дійшло…
Скільки їх порозкиданих по Україні

Як серед вічності, могили серед ночі,
Покинуті (ніде ані душі),
Лиш річка поруч щось собі торочить
І тихі наслухають комиші;

Козацтво спить. Сплять по домівках люди,
Течуть,

Як знаки запитальні – граки понад гніздами,
Де вже гріють кубельця принишклі грачихи.
Тепла ніч набрякає холодними звіздами,
Тепле сонце всміхається лагідно, тихо
Над гармидером

Ясен насіння своє перестояне
Скине у землю масну,
І ясенок, як синок тепло споєний,
Визирне в першу весну.
Сонцем зігрітий, дощами напоєний
Виросте швидко в могуть,
І

Скільки злитого духу
однодумців народу,
наче в блискавку кульову.
І його антиподи
теж у того народу
сатанинством назвуть.
Вибухають в їх русі
вогні революцій –
Їхні

Навіяне співом Квітки Цісик «Чуєш, брате мій»

Краків. Осінь, падає листя
І шарудить бруківкою під ногами.
Вечір. І несеться низько, до серця близько
Вгорі журавлина

В тиху засніжену ніч
Небо дихнуло теплом
І заіскрились ясні
Зорі над торжеством,
Як відбули сірі дні
І засіяло Різдво.
В темних селах в снігах,
В світлих містах у

Нарвав волошок, яблук назбирав –
Так поєднала пори тепла осінь,
А надовколо свіжо від отав
І втомлений, вже хтось, їх не покосить
І тихо в’яне виспіла краса,
«Цвітуть осінні

Квітко, у серці твоїм – Україна,
якої не бачила, але відчула
у слові, що виплекане у родині,
у пісні, що змалку пронизувала твою душу.
І пісня злетіла, летіла… І

І доріжина ця в нікуди,
І непевна стежина під лісом,
Де намарне шукати сліди
Всього того, що коїли біси.

Мовчазна, горем бита земля,
Перемішана густо бідою,
Не один тут