Степан Бабій

Колись так звалося село, якого зараз нема, що стало місцем найбільших боїв УПА з військами НКВД. Тут покояться останки майже тисячі молодих патріотів.

1
Над Гурбами плакало

У зайцях – радіація,
В качках – пташиний грип,
Таїть сюрпризи гриб…
Така ось кульмінація
Новітньої пори.
До алкоголізації,
СНІДосифілізації
Такі лихі вітри

Чорнобильський ліс здригнувся
Вдруге, коли відбувся
Шалений вибух емоцій –
Знов світ опинився в шоці.
І знову спасенний Київ,
Як вже пронеслися тучі,
Обличчя Дніпром

Молитвами відгонити б думки
Що обсідають у безсонні ночі…
Але зринають з мороку рядки
І їх загониш в строфи, хоч не хочеш.
Нанизуються, як в патронну стрічку
Чи набиваєш, ніби

Війна у моєму серці
Триває денно і ночно.
Без бронежилета, без берців
Беззахисне слово виношу.
Встає воно голе і босе
В озброювану колону
І хлопцям в бою підносе

З болем снить Гуляй-Поле –
Де тачанки лихі? –
Рознести вщент довкола
Скопища ворогів.
Ту лавину невпинну,
Де громами луна…
І шукати провину,
Що, як промах Махна.

І очистить кривава війна Україну,
Кров’ю змиє чужинство з моєї землі,
І настануть такі довгожданні в ній зміни,
Що чекалось віками в російській імлі.

В Ірпені у вікні, що відкрите широко
сосна одинока
простягла до кімнати
своє гілля лапате.
Стало в серці струною
І хвилини одної
вже бринить її слово…
Тепле сонце

До могили Мілетія Лахмана*
Крізь ожини, бур’ян, крізь чагар
Між горбочками стежечка ламана,
Як і доля (нестерпний тягар).

Через тридцять два роки
ось стрілися
З того

Ясен насіння своє перестояне
Скине у землю масну,
І ясенок, як синок тепло споєний,
Визирне в першу весну.
Сонцем зігрітий, дощами напоєний
Виросте швидко в могуть,
І

Досягти Евересту –
Скільки їх, тих невтолених душ…
Не на теплий Олімп –
Сходження на Еверест!
Скільки їх вже було –
Скільки їх не дійшло…
Скільки їх порозкиданих по Україні

Так і живемо – ніби померли,
Ви – для мене і я – для вас,
Але долине, наче з Говерли,
Голос далекий, мовби воскрес,
З тих, що збиралися на Парнас,
А то виявився

Бджолиний край,
був справжній рай
в борах, в лісах високі борті,
Цвіли сади,
пились меди
по медоваровій роботі.

Але у рай, в бджолиний край
з боліт, з гноїв летіли

Стражденний світ:
То був совіт,
Тепер – ковід
(В крові Москва
І чума нова),
І непередбачуваний нарід,
Що за царями, за генсеками
Підставив крісло навіть зекові…
Що

Скільки злитого духу
однодумців народу,
наче в блискавку кульову.
І його антиподи
теж у того народу
сатанинством назвуть.
Вибухають в їх русі
вогні революцій –
Їхні

І доріжина ця в нікуди,
І непевна стежина під лісом,
Де намарне шукати сліди
Всього того, що коїли біси.

Мовчазна, горем бита земля,
Перемішана густо бідою,
Не один тут

Жовтень жовтий, як мед. І медове усе
При кінці його – яблука, сливи і груші.
Вітер в трави холодні добра того нам натрясе,
Все обмите дощем, вітер все полірує і сушить.
Хоч бери і

Після війни не зачинялись двері,
Голодні прохачі зі Сходу йшли,
Вділялось від обіду, від вечері
Їм скибку хліба, пару картоплин…
Йшла в Західну Велика Україна,
Йшла наймитами

Квітко, у серці твоїм – Україна,
якої не бачила, але відчула
у слові, що виплекане у родині,
у пісні, що змалку пронизувала твою душу.
І пісня злетіла, летіла… І

Відлетіло, як листя, кружляння у вальсі,
Як в напружене тіло втискалися пальці,
Наближатись в притискуванні обережно
І в кружлянні черкалися ноги бентежно.
І тремтіли, трималися