Степан Бабій

Жрець, поклонитель жіночій красі,
Розкутості її і свободі.
Я плачу, як плакав би Фірдуосі
За те, що сталось в народі.
Знов під паранджею томливість краси,
Що загнана знову за

Після війни не зачинялись двері,
Голодні прохачі зі Сходу йшли,
Вділялось від обіду, від вечері
Їм скибку хліба, пару картоплин…
Йшла в Західну Велика Україна,
Йшла наймитами

Ясен насіння своє перестояне
Скине у землю масну,
І ясенок, як синок тепло споєний,
Визирне в першу весну.
Сонцем зігрітий, дощами напоєний
Виросте швидко в могуть,
І

В листі по кісточки, в шересі, у шарудінні (юга),
Ходим, збираємо в листі волоські горіхи,
Чорвонобокі ранети в траві, що обніс вітрюган, –
Передзимова, остання на холоді втіха.

Терен, терен – тернівочка,
Мила серцю мандрівочка
До пастівника,
Де іще під зеленими
Попід липами, кленами –
До терника.
Де вже ранньо осінніми
Виснуть

Як знаки запитальні – граки понад гніздами,
Де вже гріють кубельця принишклі грачихи.
Тепла ніч набрякає холодними звіздами,
Тепле сонце всміхається лагідно, тихо
Над гармидером

Жовтень жовтий, як мед. І медове усе
При кінці його – яблука, сливи і груші.
Вітер в трави холодні добра того нам натрясе,
Все обмите дощем, вітер все полірує і сушить.
Хоч бери і

До могили Мілетія Лахмана*
Крізь ожини, бур’ян, крізь чагар
Між горбочками стежечка ламана,
Як і доля (нестерпний тягар).

Через тридцять два роки
ось стрілися
З того

Колись так звалося село, якого зараз нема, що стало місцем найбільших боїв УПА з військами НКВД. Тут покояться останки майже тисячі молодих патріотів.

1
Над Гурбами плакало

У зайцях – радіація,
В качках – пташиний грип,
Таїть сюрпризи гриб…
Така ось кульмінація
Новітньої пори.
До алкоголізації,
СНІДосифілізації
Такі лихі вітри

І доріжина ця в нікуди,
І непевна стежина під лісом,
Де намарне шукати сліди
Всього того, що коїли біси.

Мовчазна, горем бита земля,
Перемішана густо бідою,
Не один тут

Як серед вічності, могили серед ночі,
Покинуті (ніде ані душі),
Лиш річка поруч щось собі торочить
І тихі наслухають комиші;

Козацтво спить. Сплять по домівках люди,
Течуть,

Скинув панцир дзвінкого бруку
На суху ялинову глицю,
Славу краєм веде за руку
(Ще в козацькій вінчавсь каплиці)
Шрами стін цих ще й досі свідчать,
Як іскрились шаблі

В Ірпені у вікні, що відкрите широко
сосна одинока
простягла до кімнати
своє гілля лапате.
Стало в серці струною
І хвилини одної
вже бринить її слово…
Тепле сонце