Сергій Губерначук

Моя кімната – це Китай.
Китайські цигарки смердючі, жах!
Вони мене зведуть в могилу коли-небудь.
Їдко́го диму кільця, міражі і цілі сфери.
І все з мойого рота.

Коли покину я

Три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога,
подає і відає і:
… до Бога зверталася
дев’яносто з гаком літ,
де й взявся – Бог, привернув до мене
долю,
а я

Порожня банка – ґеніальна річ!
холодна – лід,
прозора – світ,
пластмасову по́кришку скинь:
море – вухо болить!
Чим літровіша за розміром,
тим більше почуттів,
тим менша

Хрест перевернутий.
Ноги на прив’язі.
Осіння цинга.
Дерева лисі.
Опадів морзе.
Собори дивляться.
Безграмотний я.
Вчитель втопився.
Свиснули раки.
Мембрана

Там є все.
Але ти – прочахла.
Же попала у протяг смерті.
Павутиння стеряло жертву.
Вперта ти – так казали книги.
Їхню правду вогонь злистає,
прочитає, але не скаже…
Там

Безсоння – це вибиті двері
у перебіжну ніч,
це особиста містерія
з правдою віч-на-віч.
Це мовчазні розмови
з антисвоїм єством.
Безсоння – доїння корови,
недоєної за

Моцарт.
Серенада тоді замовчаного серця,
коли по венах варікоз нещастя
пнеться.
Щастя прозора сутінь
виявляється…

Україно рідна,
Вкраїно моя,
люблю тебе щиро,
милая земля!

Ліси, степи, луки,
і Дніпро реве,
ні за які муки
не віддам тебе…

Українці! Українці!
Брати!
Поверніться! Поверніться!
У хати!

Не виходьте, не виходьте
у двір!
Не знаходьте, не знаходьте
сокир!

Не рубайте, не

Я твій помічник, о, часу далекоглядний,
о, нескінченності лезо філіґранне!
О, сонце, що розплутується вічно,
я ниточки твоєї енергетичний кінчик,
я спалаху твого мікроскопічна

Ближчають скелі.
З’являються орки.
Множаться зграї крукі́в!
Ви – пустомелі.
Ви – гарсії лорки
напередо́дні гробків.

Правда ж, красиво,
коли по пустелі
котиться в

Нехай я – останній,
але востаннє…
Щоб більш ніколи їх не було –
перших, других, … останніх
вбитих!..
вбитих на зло…

Бог терпів –
і Нам велів!
Тілько ж Ми не чули слів
після того до волів:
“Не терпіте ж, поготів!!!”

О, ми! Вихиляємо небо,
хапаючи дощ за пронизок!
О, ми! Винаходим для себе
сферично-космічний ризик!
Де кожен віраж – то пришестя
Америки чи Росії.
Де смерть – золоте

Маєш патрони і протигаз?
Мариш у засідках довгий час?
Лідерством скутий? Віри завзятий?
Пельку замкнути й не роззявляти?

Зе́млі свої ти вже відвоював?
І на чужі – не

Лячно мені і тужно
чути такі слова:
“Треба всім разом, дружно!
Кроком руш: раз-два…”
Хочеться запитати:
“Куди ж ви зібралися йти?”
У відповідь: “Йдемо спати!”
або ж “…

Розлогі простори розораних нив,
роззорених сутінок темне безмежжя.
Я йду по землі, бо бажання звільнив
і більш не літаю в світи протилежні.

Я йду по ріллі на те світло

Якби мені зір коршака,
зіниці – гострі шпиці –
я б землю не навідував,
я б землю озирав!
Я б з викопного горщика
з трипільської землиці
зростав із зе́рня в ідола –
і

Чиясь Тінь так бездумно і скуто
відповзала все далі від Сонця
до труни, оповитої смутком,
до життя, що уже відбулося…
Те життя, наче камінь на стежці,
заважало протиснутись Тіні

Валерію Івановичу Шептекіті

Зливаєш сотні тон потів
у океан ударів серця!
Вміщаєш тисячі життів –
в одне, яке акторським зветься!

Опісля сцени, у думках,