Сергій Губерначук

Поговорили і вода з водою,
і вітер з вітром,
і вогонь з вогнем
на цій землі,
перш ніж ти йшла ходою
по цій землі
холодним білим днем.

Сніги куйовдили деревам

Сон сновиди
або ж
анабіоз для чужої пародії

Розляглися в чотири боки
три дороги, як дві стежини.
І, побачивши світ широкий,
я сховався в кущах ожини,
а чи,

Є сни, яким ціна – поява.
Сни ясновиді.
Під пензлем ді́йсниться уява.
І ніч проси́дів…

Посеред Голубого Нілу
є затока парадових лілій;
я проси́дів од крейдового періоду

Зупинилися дні.
Ночей не суть.
У двері балкону вітри не дмуть.
Мир замуровано ще за війни
в цинкових межах твоєї труни.

А не вийде струни
із твоїх стрілянин,
що

Моя кімната – це Китай.
Китайські цигарки смердючі, жах!
Вони мене зведуть в могилу коли-небудь.
Їдко́го диму кільця, міражі і цілі сфери.
І все з мойого рота.

Коли покину я

Три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога,
подає і відає і:
… до Бога зверталася
дев’яносто з гаком літ,
де й взявся – Бог, привернув до мене
долю,
а я

Є ти, єдиний плоттю,
собою ж – роздвоєний.
Тобі здавалося,
й не довершив.
Караючи самоє своє,
мов дерева викорінював.
А як дух тікав од тебе,
то наздоганяв його

Там є все.
Але ти – прочахла.
Же попала у протяг смерті.
Павутиння стеряло жертву.
Вперта ти – так казали книги.
Їхню правду вогонь злистає,
прочитає, але не скаже…
Там

Безсоння – це вибиті двері
у перебіжну ніч,
це особиста містерія
з правдою віч-на-віч.
Це мовчазні розмови
з антисвоїм єством.
Безсоння – доїння корови,
недоєної за

Моцарт.
Серенада тоді замовчаного серця,
коли по венах варікоз нещастя
пнеться.
Щастя прозора сутінь
виявляється…

Вже пожерли жаби метеликів…
Осінні зливи.
Я розбив золотого келиха,
бо був щасливий.
Покотилися з нього яблука,
горіхи, сливи…
Розмаїття моєї африки
дощами

Я твій помічник, о, часу далекоглядний,
о, нескінченності лезо філіґранне!
О, сонце, що розплутується вічно,
я ниточки твоєї енергетичний кінчик,
я спалаху твого мікроскопічна

Ближчають скелі.
З’являються орки.
Множаться зграї крукі́в!
Ви – пустомелі.
Ви – гарсії лорки
напередо́дні гробків.

Правда ж, красиво,
коли по пустелі
котиться в

Нехай я – останній,
але востаннє…
Щоб більш ніколи їх не було –
перших, других, … останніх
вбитих!..
вбитих на зло…

Ну, чому я не воїн?
Чому не на службі у Марса?
Охорона порядку, і боєприпасів, і вас,
і великого культу простого Шевченка Тараса –
професійно нездатна
і ветха, як

Маєш патрони і протигаз?
Мариш у засідках довгий час?
Лідерством скутий? Віри завзятий?
Пельку замкнути й не роззявляти?

Зе́млі свої ти вже відвоював?
І на чужі – не

Лячно мені і тужно
чути такі слова:
“Треба всім разом, дружно!
Кроком руш: раз-два…”
Хочеться запитати:
“Куди ж ви зібралися йти?”
У відповідь: “Йдемо спати!”
або ж “…

Стан саморевізії,
ревізії самого себе.
Сумнівів дивізії,
де кожен під себе гребе
з купи світових амбіцій
фарш на тимчасовий шніцель!

Чим відсікти сумніви,
сумніви

Чиясь Тінь так бездумно і скуто
відповзала все далі від Сонця
до труни, оповитої смутком,
до життя, що уже відбулося…
Те життя, наче камінь на стежці,
заважало протиснутись Тіні

Валерію Івановичу Шептекіті

Зливаєш сотні тон потів
у океан ударів серця!
Вміщаєш тисячі життів –
в одне, яке акторським зветься!

Опісля сцени, у думках,