Сергій Губерначук

Стривай, захоплена!
Ти вже вогнем гориш.
Ти коси обсмалила у екстазі.
Ти – дерево, що розцвітає лиш,
а листя вже у полум’яній смазі.
Пожежа поруч.
Це любов твоя.
А

О, ти була його остання.
Ти з ним жила через кишеню,
а він давав тобі у жменю
грошима все своє кохання…
бо ти була його остання.

Триває правда з вуст моєї зрадниці,
але чи скоро голос мій признається,
що я порушник перший, а не ти?
що я повинен, а не ти, піти?

Минає середа, четвер і п’ятниця

Даремне твоє обличчя.
Воно не ціловане зовсім.
Ти – ніби між середньовіччя –
блукаєш не люблена досі.

Немов на якусь звірицю,
на тебе я викопав яму
й чекаю, коли

Та хоч би раз
мені у руки впала
із будь-яких небес,
аби мені,
у слушний час,
коли не вистачало
твоїх чудес
та імені!

Невже – любов?
Я бачив світлі крила
у

Збав ходу,
і я поруч піду,
обережно ступаючи кроки,
біля тебе півночі, півроку,
півжиття
без знаття проведу.

Ти розгледь,
це моя напівсмерть,
щоб отак про одне лиш

– Засмучений, приречений,
занурений бездонно,
безсонням забезпечений
без Вас, моя Мадонно!

Зіллюсь дурними винами
над злими напівснами.
Дітьми́ дорогоцінними
не

Однаково тобі.
Твій океан великий.
Ти маєш право на свої глибини.
Та надто вже багато скарбів тоне
в твоїй буремності, що нею спокушаєш
найбільший спокій мертвого

Ні, я люблю. І зрада була.
І напевне, що зрада була велика.
Але пригадай, я́к ти жила,
коли не було ні любові, ні лиха?

Більш ні на думку не йди вперед –
кого я кохаю чи ні –

Під залізне іржання ранкових трамваїв
ти схопилася з ліжка в зимовій Варшаві.
І в пітьмі розгубившись, злетіла руками
і припала до мене, дійшовши до тями.

Ніби лоскітним

Хай кожен день, мов скромна ікебана,
мов невигадливий орнамент на підлозі,
хай ні на мить мене в твій дім не звано,
коли б не йшов ти – я стою на розі.

Можливо, я свій сором

Відкинь щодення!
Твердощі ствердінь.
Залиш печаль на покуті спонуки.
Відзнач любов на тлі як світлотінь,
моя художнице, моя розлуко!

Зажди ще мить…
Зажди маленьку

Я – поет. Але сила поета –
на Землі. І в імлі, бо в імлі…
Між тенет на лаштунках скелету
розмовляють ці рими малі.

Зачепи мене словом – і смерть.
Зачепи мене поглядом –

Час одяг міняти й манери.
Попадали літні шпалери,
насипавши листя під ноги,
лишивши розхристання вбоге.

Рутинні осінні картини.
Пресумно порожні курти́ни.
Вірш випаде

Сам себе брешу (брехня маленька)…
На покотті слів тривала лжа
реєструє вдалі побрехеньки
од тупа́ до гострія́ ножа!

Я поет, я маю право в злості,
відгорнувши чресла поколінь

Люди псуються. Годинники – теж.
Стрілка мінливо погрожує.
Гинуть легенди, стрибаючи з веж
в прірвища новопороджені.

Тільки Тебе я несу крізь думки,
вірю у Тебе

І от
я зачиняюсь на ремонт.
Усі мої казки́ – подертий мотлох.
Відверту атрофованість думок
сховаю в мертвий, непомітний сполох.
Тепер я зачиняюсь на ремонт.

Але
мале

Хто є Актором – той блукає в ро́лях.
Але Поет – щасливий, як Актор,
виводячи з безсоння пісню кволу
на Божий світ на свій-таки престол.

Хто є Поетом – той згубився в

Ще буде час – й увійде в моду вірш,
захочуть люде говорити в риму.
Ще більш розчресне череп, глибш і ширш
пересічно́му зорепіліґріму.

Славетні вчинки стануть за звича́й.
А

Змі́ни стилю – це штампи постійні,
це екскурсії у підсвідомість,
а затим, поміж проміжків ліні,
навпаки – у свідомість, натомісць.