Сергій Губерначук

Лікарня номер п’ять, святошинські ліси,
повітря дощове, палата паром дише,
під шапочкою – червень, півлипня – у труси,
до жовтня жовтяни́ця кров’ю пише.

І слухаєш усіх, їх вісім

Якийсь таємний запах у весни,
він проникає в душу, як проміння.
Тремтить, мов спомин, лиє віщі сни,
які ти жив давно і без сумління.

Леткі уривки древніх повістей
про

Цвів верес.
Йшли тумани, мов слони.
Їх вуха чиркали тайгу
й високовольтні лінії.
Їм довгі горизонти далини
встелили осінь під ногами синіми.

Висіли над туманом не

Безпам’ятства глибока течія
рубцює землі пращурів моїх.
Чи ця могилка дійсно нічия?
Чи з часом виросте в один курган на всіх?

Скресає крига відчаєм в очах,
пливуть сумні

Ти кажеш по правді своїй,
що спочатку
сповзала потоками лави
з початку,
а тепер вона каменем стала
і стала Говерлою.

І винен тепер я, що правда твоя –
непорушна,
і

Ти – поте́ря.
Ти – тетеря.
Ти не смислиш.
Прешся в двері.
Набридаєш вічно
зично і мімічно.
Лізеш, наче крокодил,
на маленький мій поді́л.

Я натхнення своє ображав,
не бажав його і зневажав.
А ходило воно за мною,
як намисто за купою гною…

І учора прийшло, і тепер ще сидить…
А мені то тривожно, то радісно

Не гніти мені душу,
замовкни, тай годі…
Дай домарити мрію про інше життя!
Я міняю цю стужу,
ці гори в погорді –
на небесну любов без знаття й вороття!

Я продам білий

У гамаку чи в кріслі
на дачі чи у місті
ще не одну новелу
напише Ізабелла…

Летить юрба дитяча,
а Ізабелла плаче
в бурштиновім намисті:
нема Агати Крісті.

Вона

З хліба коники ліпив.
На одного наступив.
Мама каже: – Що це, Во́во?
Що ти плачеш, як корова?
– Та я ж коники ліпив,
на одного наступив.
Я хотів його спіймати,
він давай

Коли надходить натхнення –
я в очі беру ніч,
шукаю приховану річ:
своє найкоротше ймення.
Думка відчує дорогу.
І от у якусь мить
там, де темніло довго,
частина мене

Була таємниця у Льолі і Гриця
та стала відома для Джері і Тома.
І вже через тиждень у Зіни і Наді
з’явилися дивні жучки у помаді.

Жили таємниці: одна – у копиці,
одна – в

Через океани
з рифів і лагун
їду по банани,
каву та тютюн.

Там, де гори й ріки,
сам не знаю де,
райська Коста-Ріка
українця жде.

На всесвітній

Я вам розкажу,

а з чого́ ж
мій кожен день починався,
кожен мій день починався.

У мене під ліжком у вазі горішки,
ґрецькі горішки у вазі фіґурній.
Беру я ще зранку

А міст, взагалі, не існує у світі, –
Їх просто малюють, а потім будують.
Є тло, на якому дерева у цвіті.
Є тло, за яким ці дерева зимують.

І фон всюди білий,
і всюди

Поетом бути – то нещастя.
Чи щастя чути риму?
Як примітивно! Римо, здрастуй!
І вже до щастя стимул!

Невже такі переконання
тобі тюрми не варті?
Ти можеш будь-яке

Цей поцілунок сонцем цвів
у свіжім холодку лісів,
цих евкаліптових лісів,
куди нас цей танок завів!

Цей поцілунок довгим був,
де вітерець легенько дув,
де вітерець у

І пишу – і пишу – і писатиму.
І складу – і складу – і складатиму.
Дивно, сучасники хочуть сучасності,
страшно дотичні до матеріальності.

У маленькій скарбничці
лежить

День побагатшав на Феба,
на перспективу лугів,
на річку, що впала з неба
вчорашнім дощем нічним,
на мир у душі і тілі,
на золото з-під землі,
якого ми так хотіли
і

Це було давно, і вже неправда.
Київ був маленьким, як село.
Ми раділи першим космонавтам.
Наше місто пахло і цвіло.

Біля цирку я тебе чекала.
Через півгодини ти