Про вишиванку

Їжак до свят
Пошив халат
З листків цупких, дубових,
Приміряв десять раз підряд
І став як решето халат
Від голок їжакових.

Як мама пісню заведе —
Сідаємо гурточком:
Сестричка, я, щеня руде,
Курчата й мудра квочка.

Співає мама про коня,
Що заблукав у полі
Ніхто його не перейняв
Ще й досі

Є світ над нами високо такий:
без бур, без туч, без хуг, без гроз, без граду,
що в літній день житам приносить зраду,
що в очі б’є квіток, неначе кий.

І не пече полудня жар

Вишні наші дозрівають,
Біля них шпаки літають,
Веселесенькі шпачки,
Їх до ягід допустити, —
То вони кругом на вітах
Лиш залишать кісточки.

Ми із хлопцями

Я біленький рушничок
Шовком вишивала.
Візерунки з ниточок
Гарно гаптувала.

Щоб вони, немов живі,
Квітнули на ньому,
Ніби роси на траві
Після зливи й

Край городу вишні білі
Наробили заметілі —
Розметали пелюстки.
Понад луки, понад поле
Поспішають бистрі бджоли
Мед збирати залюбки.

Я беру тоненьку гілку.
А вона: —

Не вір, вродливко, Лісунові:
Не вирій носить він, а вир…
Нехай сурмить у млі сосновій,
Нехай гукає, людозвір,—
Не йди на клик його, не вір
Цьому на юнок ласунові!

І

В мене голочка слухняна,
День у день працює зрана,
Щоб квітки на рукаві
Зацвітали, мов живі.

Вміє голка вишивати,
Вміє голка церувати,
Підрубити фартушок,
Помережить

Природу рідної землі
Ми дуже бережемо.
В нас є зелені патрулі,
На рукаві — емблема:
Дубове жовте листя
І зірочка вогниста.
Патруль обходить луг і гай,
Патруль

Я не дуже набожна людина,
Та молитвенно хочу сказать:
— У цій жінці живе Україна,
І повз нас її птиці летять.

Приспів:
В небі світлому,
Поза хмарами,
Сиві

Ходім туди, у ліс, на гору!
Так свіжо там в південний час.
Нас стрінуть берести і граби
І холодком обіймуть нас.

Є місце там: здовж косогору
Щовби і брили

— Що це ти шукаєш, Грицю?
— Десь посіяв рукавиці…
— Подивися: може, ці,
Що у тебе у руці?

Забруднились поросята,
Почали ми їх купати.
Мили, мили, мили, мили –
Аж вони почервоніли:
Мабуть, соромно зробилось,
Що були так забруднились.

Любити? — Як?!
Та — бачить Бог — любила
Простити? — Як?!
Але й простить змогла!

Галина Могильницька*

Міжусобиць час вів брат на брата —
Їх сліпила гордости мана.

Порив — несамовитий! Він корінню
пораненому миє кості,
і гоїть! і громаду соколину
над лев’ячий огонь відносить.
А бризок зерно сиплеться доснитись
мов сльози грозові, крізь

Незримим розчерком роки розміряли
Дорогу нашу до грудневих зір.
Ти дні мережиш мислями і мріями,
Барвистий вишиваючи узір.

Квітки, що їх у юності ростили ми,
Пташок, що в

А моя матуся
ніжними руками,
а моя матуся
шовками-нитками
шиє-вишиває!
Я вночі проснуся,
а моя матуся
спати не лягає,—
шиє-вишиває!
— Скоро,—
каже

Всі хвилини вільні
в нашім домі — спільні.
Батько щось ладнає,
мати вишиває…
І мене вчить мати
також вишивати.
Спершу все для Галі —
для моєї лялі,
потім по

Виводить мама дивним писачком,
по білому яйці воскові взори.
Мандрує писанка по мисочках,
із цибулиним золотим узваром,
з настоями на травах і корі,
на веснянім і на осіннім

Подивилась у вікно —
Лишенько!
Не цвіла вже так давно
Вишенька.
Цвіт, а листячка нема —
Десь сховалось?
— Ні, це з вишеньки зима
Насміялась.