Про війну

В недобрий час
Зібрали в нас
Оту державну думу:
За тридцять днів
Од тих послів
Ми досить маєм глуму.

Тут їх п’ятсот —
Розкриють рот
І слухать нас не хочуть.
А

Як гляну на місяць і зорі червоні,
Хотів би я вгору летіти в балоні,
Покинув би службу і землю прокляту,
Де так небезпечно тепер бюрократу,
Де вільності всякі заводять прем’єри,

I
О, плачте, ви, хто сльози ма в очах,
О, плачте над руїнами святині!
Нехай побачу я ще в тих сльозах,
Що в вас душа ще досі не в руїні.

Але ні краплі сліз в очах ясних!

Хто в воза Коней запряга,
То гречно їх не просить.
Та добрий пан сказав, що вже
Того порядку досить.

І, загнуздавши раз коня,
Він став питати в його:
— Чи вас у корінь

(Байка)

“Чого це, Петре, ти такий сьогодні радий?
Веселість на виду і пляшка на столі…
Чи не уряд добув високий від громади?
Чи в спадщину дістав гарненький шмат

Чи день минув,
Чи день настав,
І сонце світить ясно,
Й вітрець дмухнув,
Чи місяць сяв,
Чи зорі в небі гасли,
Поету все незгірше:
Він зараз пише вірші.

Чи він

Як ми ждали її, віковічні раби,
Як бажали, знесилені в час боротьби,
Щоб хоч промінь один серед темної ночі
Засвітив нам у змучені очі.

О прийди, — ми казали, — богине

Ми бажаєм волю дати
Всім народам і народцям.
(Краще б дулю, а не волю
Дати нашим інородцям).
Отже, в нас усі народи
Будуть рівними братами.
(Можна легко їх і

Я бачив сон, немов зібрались ми гуртом,
Щоб справити велике свято;
Багато нас самих сиділо за столом,
І ще прийшло гостей багато.
І гості ті були неначе й не чужі,
Але було й

Нахлине злива. Перемочить
І валуни на шлях знесе.
Усе живе перетолочить
І позамулює усе.

Повалить картоплі в городах,
Заллє півони і щавлі.
Але, немов останній

В повечір’я вичахне тріща вся.
Свист, і рев, і шваркота громів.
Ти прощався, сину.
Ти прощався…
Ти прощався!
Я не зрозумів.
Бліндажеве видиво в планшеті
Розмивалось в

Ви зараз скрізь, кати мого народу, —
грабіжники, убивці, шахраї.
Ви ошукали дерево, і воду,
і степ, і землю з надрами її.
Ви обібрали душі нелукаві,
нехитромовні, з прив’язом

В нас не буде весілля. Ми в полі,
де стовпи і дерева, як віхи,
та вітри при питомій сваволі,
та стрижі без родинної стріхи.
Тонкобіжне життя мурашине
до країв хмарових не

Всі ці дні, всі ці ночі, вогні,
всі загибелі, вся непровинність, —
в глибині і тобі, і мені
тільки тест на чужинність.
З’ясувалось: не сестри й брати.
З’ясувалось: не слізне —

Печаль свої вівці в очах відпасе
і жаль віджене за обводи.
Коли доростеться — відчується все,
та вже занеможуться згоди.
Ми мали однаково очі сумні
і губи в теплі

Рука боліла, а сади цвіли,
і цвіт вишневий не соромивсь болю.
Кому відомо, дівчинко, коли
пароль бджоли
нас перетне з тобою?
Ще як найперший Божий заповіт
явив себе

Стоїть при дорозі
хлопчатко в сорочці рваній:
— Я — подорожник,
прикладайте мене до рани.

Ідуть подорожні —
ніхто з них, ніхто з них не стане.
— Я —

Із “Любов у трьох часах”

1
Зануривши голову у білу,
впадеш в заламані коліна,
тебе обмарить і повіриш
у нерозгаданості тіла;

в п’янкому мареві почуєш
її тяжкий

Із “Любов у трьох часах”

1
Зітреш, цілуючи уста,
прилипне дотик їй до шкіри,
тоді без дотику впадеш
в зневіру.

Загусне віддих на губах,
затиснуть судороги кості,

І скотиться з неба погасла,
а може, погашена зірка.

І жінку чужу запитаєш:
“Чому тобі, сестро, так гірко?”

І приймеш наругу. І погляд
презирливий стерпиш мов кару

за