Про війну

Рано-вранці новобранці
Виходили за село,
А за ними, молодими,
І дівча одно пішло.
Подибала стара мати
Доню в полі доганяти…
І догнала, привела;
Нарікала, говорила,

Тихо. Повітря стоїть нерухоме, як води стоячі.
Закам’янів на бананах широкий нерепаний лист.
Ніжні мімози – і ті розгорнули листочки гарячі.
Мліють без мрії…

Я не кляв тебе, о зоре,
Хоч як сильно жаль мій ріс;
Насміх твій і власне горе
Я терпливо переніс.

Та боюсь за тебе дуже,
Бо любо — то мстивий бог;
Як одно її зневажить,

Холодно, сумно; під хмарами сірими
Небо сховалось усе;
Вітер гуляє полями змокрілими,
Негідь, тумани несе;
Мокрий туман той прослався над селами
І на деревах повис,
Скрізь

1
Свічку поставив ти в церкві перед образами, багачу!
Добре зробив ти: ось бач — ярко та свічка горить.

Глянь, ось убогий до церкви прийшов, що його ти

І де ми сили беремо,
Тягти віки своє ярмо,
Ворожі сльози утирати
І посміхатися крізь грати?

Свистять над нами батоги,
Списи залізні навкруги,
А ми в думках вітаєм

Душно і хмарно,
Важко бурливий час!
Чи гинуть марно,
Щоб світ не знав о нас?
Йти в небезпечний бій
Чи гнутись плазом?
Друже сердечний мій,
Ходімо разом!

Щастя не

Весно, ох, довго ж на тебе чекати!
Весно, голубко, чому ж ти не йдеш?
Чом замість себе до вбогої хати
Голод і холод, руїну і страти
В гості ти шлеш?

Бач, уже май зачиняєсь!

Судіть мене, судді мої,
Без милості фальшивої!
Не надійтесь, що верну я
З дороги “нечестивої”,
Не надійтесь, що голову
Пред вами смирно схилю я,
Що в добрість вашу вірити

Гей, розіллялось ти, руськеє горе,
Геть по Європі і геть поза море!

Бачили мури Любляни та Рєки,
Як з свого краю біг русин навтеки.

Руські ридання й стогнання лунали
Там,

Ви в ірій линете від сірого туману,
Від сірих днів, від суму і нудьги
На срібло чистеє спокійного лиману,
На пишні береги.

Не жаль вам тих, що сміло гинуть по дорозі
Від пург

Мої поля, мої луги ви й луки!
Моя ви батьківщино й материзно!
Позасідали вас лукаві дуки,
Пішло моє святе насліддя різно.

Від Німеня скрізь до самих Порогів
Голосить наша

Дітям Ігоря недовго
Княжить в Галичі прийшлось:
Двох із них бояри вбили,
Одному втекти вдалось.

Не було князів. Бояри
Владу всю взяли до рук,
І престіл зайняв

Прокляття, розпач і ганьба!
Усю пройшов я Україну,
І сам не знаю, де спочину
І де не стріну я раба.

Зректись себе, забуть ім’я,
Всесвітнім соромом покритись
І, не

І
Моя ти мовчазна! чого так сумно дзвониш
У струни золоті, що начепив Боян?
Віщуєш горенько, чи радощі хорониш,
Чи се неволеньки окрив тебе туман?
Чи стиха схлипуєш, чи

Се дім плачу, і смутку, і зітхання,
Гніздо грижі, і зопсуття, і муки!
Хто тут ввійшов, зціпи і зуби й руки,
Спини думки, і речі, і бажання!

Кукіль тут полють з жита, видається,

Святослав, розбивши греків,
Повертається з війни,
Тихо плинуть по Дунаю
Навантажені човни.

Ллється легко вільна пісня,
Молодецька, бойова…
Святослав і сам

Умер Олег. Закняжив Ігор.
Це завзятий був вояк:
Налітав він, наче вихор,
І не знав жалю в боях.

І державного кордону,
Меж державних він не знав, —
Від стрімких Карпат до

Умирає, гасне Київ,
Сонце нашої землі,
Не пливуть уже до його
Ні човни, ні кораблі.

Не пливуть Дніпром у море
І товарів не везуть:
Люди половців бояться, —
Ограбують

Спинили кров. Пощо спиняти?
Нехай тече та клекотить,
Як та криниця! Час вмирати,
Бо страшно, тяжко в світі жить.
Ох, як болить! Та се лиш хвилю.
Вже полекша, знать, настає…