Про природу

Блукав я самітно проміж деревами
З моєю печаллю один
І мучивсь гіркими давнішніми снами,
Та й знов собі серце вразив.

Де ви сього слова про жаль мій набрали
Пташки, в

Паде додолу листя з деревини,
Паде невпинно, чутно, сумовито,
Мов сльози мами, що на гріб дитини
Прийшла і плаче, шепчучи молитов.

Осики лист кровавий із гіллини
Паде, немов

Він жив один в своїй пустелі,
В краю думок і мрій своїх,
На мить одну злітав на скелі
І знов для неба кидав їх.

“Самотній він, — юрба казала, —
Як жаль його…” і далі

Хіба не бачите, що небо голубіє,
Що сонце ранками всміхається ніжніш,
Що вся земля в якімсь чеканні дивнім мліє,
І легше дихає, і дивиться ясніш.
Хіба не чуєте, при що вітри

Не забуду я… о ні!
І тепер, коли згадаю,
Бачу ночі весняні,
Чую шум далекий гаю.

На траві, в шовку густім
Слід лишають твої ніжки,
А на личеньку твоїм
Золоті горять

Над озерами, річками,
На полянах лісових,
На стрімких високих горах,
На просторах степових, —

Де лише сіріє стежка
Або вкрився збіжжям лан,
Скрізь розкидались

I
Посіяли трішки — та й страшно:
Чи зійде?..чи ще присівати?
Та сійте ж! — минає посуха —
Не дурно ж тим хмарам снувати…
Не дурно ж так дощиком пахне…
Он хмара згущається

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.

В зів’ялих листочках хто може вгадати
Красу

Ось панський двір! На згір’ї край села
пишається на сонці, наче рожа.
Тиша довкола нього залягла.

Старезні липи, мов жива сторожа,
стоять при вході, клумби і травник,
кругом

Лився спів колись у мене,
А тепер я сльози ллю…
Про журбу мою співати
Доручив я солов’ю.

Все втонуло в пісні — морі,
Все забулось, як вві сні…
Тільки ти, далека

Покинувши ліси свої,
Сорока в город полетіла.
Там по садках тинялася без діла,
Довгенько по гаях не бачено її…
Всі думали: пропала Білобока, —
Аж ось — сусіль!¹ —

Де свінула Софія світанкова,
упав каштан, немов морений дуб.
О рідна стороно! Бувай здорова,
ти щонайтяжча із моїх загуб.
Сухий мороз і не зацвівши в’яне,
на яблунях і листя

Осріблені місяцем гори блищать,
Їм кедри і сосни казки шелестять,
І дивні пісні їм співають вітри,
Що нишком підслухали в моря з гори.

Осяяні місяцем, гори блищать,
Осріблені

В твої голубенькі очі,
Як в море тих́е, зазираю,
І мрій стільки в серці у мене,
Що я про них слова не маю.

Про очі твої голубенькі
Я всюди, о, всюди гадаю
І в морі

Чому не смієшся ніколи?
Чи в твойому серці зима,
І горе зморозило душу,
Що сміху у горлі нема?

Чому не смієшся ніколи?
Чи, може, лежить який гріх
Великий на твоїм

Люблю я квітку, да котру, не знаю,
Самітно сумую,
І зазираю в чарочки пахущі
Про душу живую.

Квітки вечірнім світом обливає;
Лящить соловейко.
Шукаю серця, що б’ється як в

На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце і

Не беріть із зеленого лугу верби
Ні на жовті піски, ні на скелі,
Бо зів’яне вона від жаги і журби
По зеленому лугу в пустелі…

І сосни не несіть на зелені луги,
Бо вона

Веснянії пісні,
Веснянії сни,
Чом так безутішні,
Безвідрадні ви?

Чи для вас немає
Зелені в лісах,
Чи для вас не сяє
Сонце в небесах?

Чи для вас весела

Вони давно вже втратили життя,
В них згасло все, що тільки малось,
Умерли всі і думи, і чуття,
І тільки форма їх такою же зосталась…

Але вони сміються, мов вві сні,
І погляд