Про природу

Нагадує мені берегова травиця
Ту косу, що плела колись небеснолиця.
Тож не топчи стебла: воно в останках, може,
Тюльпановидої красуні корениться.

1] І от іде стежиною вузькою
2] Між мурами товстими й полем мук
3] Учитель мій, і я за ним ступою.

4] “О вишній уме, що до гірших лук
5] Ведеш мене, — почав я, — як владика,

Багато квітів є, живих земних окрас.
Їх в землю втоптує немилосердний Час.
Якби живилися з могил небесні хмари,
Кров дорогих тоді б аж до суда лилась!

Це небо множити уміє тільки втрати:
Приводить одного, щоб іншого забрати.
Якби народжені про наше лихо знали,
Чи хто погодився б на землю завітати?

Як парість вічного зросла з твого садочка,
Як надокучила тісна життя сорочка, –
Шатру тілесному хисткому не звіряйся:
Немає жодного тривкого в нім кілочка.

1] Ми низкою отак ішли по краю,
2] І вчитель часто говорив мені:
3] “Побережись, тебе остерігаю”.

4] Аж от засяли промені ясні
5] У нас на правих плечах: розчинило
6]

(По лаборському вираженію)

Што там кричит
А што гучит,
Який дідько наперат?
Чи то рано, чи то сночи,
Чи в полуднє, чи впівночи
Скарідно ся роздерат?
Чей

Вино – рідкий рубін, а глек — глибока жила,
Душа моя — напій в прозорій чарі тіла,
А світлий келих той, що від вина сміється,-
Сльоза, що кров хмільну у серці затаїла.

1] Звернувсь я вражено до провідниці,
2] Як те маля, що помочі з біди
3] В порадниці шукає й рятівниці.

4] Мов синові, який тремтить, блідий,
5] Вона, підвищуючи віру в себе,

Тополя колибель,
А Стакчин кормитель,
Ужгород учитель,
Пряшів мні погибель.
Ієрей і учитель,
І письмоводитель,
Да стихотворитель.
Учив добродитель,
Позвав мя

На горі сиджу й дивлюсь в думках, без сну,
Мов лелека з ожереду, в даль смутну.
Унизу потік кружляє без пуття,
Наче oбраз мого темного життя.

Як втомивсь я від скорботи і

Що їла, земле, ти, що спраги не заллєш,
Що стільки сліз і стільки крові п’єш?

Хай кожна мить, що в вічність промайне,
Тебе вщасливлює, бо головне,
Що нам дається тут, — життя: пильнуй же!
Як ти захочеш, так воно й мине.

Хайяме, ти хмільний щодня бредеш — радій же!
З місяцевидою ти річ ведеш — радій же!
Все, що на світі є, спадає в небуття!
Ти міг би прахом буть, а ти живеш — радій же!

Є в нашому Неаполі
провулок Паллонетто,
Він досі не оспіваний
ще ні одним поетом.

У ньому темно й сумно,
у ньому брудно й тісно,
Будинки все похмурі,
а люди все

В паланні яхонтів уста сакі* повинні.
Журба за ним дає поживу й міць людині.
Той, хто в сльозах за ним не потонув, живе
В ковчезі Ноєвім, неначе в домовині.

* Підчаший,

1] Мені здалось, що гарний образ, дужі
2] Піднявши крила на високий літ,
3] Потішив сплетені у нього душі.

4] Мені здалось: з них кожна — самоцвіт,
5] І промінь так осяяв

Цей океан буття прийшов із тьми віків.
Перлину тайн його ніхто не провертів.
Ми розмовляємо про наші власні справи,
А перед тим, що є, ми не знаходим слів.

В понеділок
я проснувся,

У вівторок
позіхнув,

У середу
потягнувся.

У четвер
ізнов заснув.

У п’ятницю
я дрімав,

У суботу
спочивав,

А в

Що слава наша? Райдуга мінлива.
В сльозах відбите сонячне проміння.