Про мову

Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться
Провадить знов розмови запальні,
Нехай, поки від них ще серце б’ється,
Я вам на незабудь спишу думки сумні.

От, може,

Дух наш пречистий, дух наш народний,
Над нами сходить в сю мить сьогодні.
    На крилах в’ється,
    В сльозах сміється.
І сльози щастя, обмивши рани,
Пливуть потоком, несуть

Divide et impera

Як Гречі та Булгаріни пропали,
На їх місця Пихни у нас постали.

З цензурою-кумою обнялися,
Тісніти Русь Дніпрову завзялися.

Бо Русь Дніпрова ще тоді

Се дім плачу, і смутку, і зітхання,
Гніздо грижі, і зопсуття, і муки!
Хто тут ввійшов, зціпи і зуби й руки,
Спини думки, і речі, і бажання!

Кукіль тут полють з жита, видається,

Певна річ, що я люблю
Просто до загину
Рідну мову та пісні,
Матір-Україну.

Певна річ, — бажав би я
Рідної просвіти
І народові в добрі,
Не в убозтві жити.

Певна

На спомин про Дорнбах під Віднем
та про генерала Дубельта і графа Орлова

         ЗАСПІВ ДО ДУМИ
         І
Відрадощі жизні, кому ви судились?
Чи тим, що в високих

І
Марусенько! моя голубко сизокрила!
Як повно у тебе в тім серденьку добра!
Коли б змогла єси, ти б крилечками вкрила
Обидва береги Славутиці-Дніпра, –
Ти, перш усіх, мене б

Мій синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарікав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався, —
Чого ж ти іншого чекав?

Сам

Против рожна перти,
Против хвиль плисти,
Сміло аж до смерти
Хрест важкий нести!

Правда против сили!
Боєм против зла!
Між народ похилий
Вольності слова!

З світочем

Рідна мова в рідній школі!
Що бринить нам чарівніш?
Що нам ближче, і миліш,
І дорожче в час недолі?!

Рідна мова! рідна мова!
Що в єдине нас злива, –
Перші матері

О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий

Якби ти знав, як много важить слово,
Одно сердечне, теплеє слівце!
Глибокі рани серця як чудово
Вигоює — якби ти знав оце!
Ти, певно б, поуз болю і розпуки,
Заціпивши уста,

Колись про любощі гарячі я мечтав,
Про пишні кучері, про мирти та резеди,
Про медові уста і про гіркі беседи,
І все те у піснях понурих виливав.

Давно пов’янули й почезнули

На мене скрива, мов вовки з байрака,
Дивились-позирали мудреці,
Що в мене думка з ними не однака:
Вони-бо знані на всю Русь кравці.

По викройці викроюють готовій
Історію,

Вітаю глуш твою, куточку мій затишний,
     Де я ховаюсь од лихих людей,
Що гайдамаками осіли “город пишний”,
     Хвалителями гидосних страстей,
Через котрі наш край ув Азію

І він явивсь мені. Не як мара рогата,
З копитами й хвостом, як виснила багата
Уява давніх літ,
А як приємний пан в плащі і пелерині,
Що десь його я чув учора або нині, —
Чи

До моря сліз, під тиском пересудів
Пролитих, і моя вплила краплина;
До храму людських змагань, праць і трудів,
Чень, і моя доложиться цеглина.

А як мільйонів куплений сльозами

Коли я вмер — забув, не знаю…
Я в чорній прірві забуття…
О краю мій, коханий краю,
Коли ж це стратив я життя?!
І скільки вже минуло років,
Як мертвий я лежу в труні,
Лежу,

Не мовчи, коли, гордо пишаючись,
Велегласно брехня гомонить,
Коли, горем чужим утішаючись,
Зависть, наче оса та, бринить,
І сичить клевета, мов гадюка в корчи, —

    Не

Вміння бути циніком
дається і без зусиль
Бути людиною —
дертися по вертикальній стіні
Сізіфова робота
звичайне глупство
Кому то вдавалося —
дертися по вертикальній