Про літо

Філістери гарно вбрані
По полях, лісах гуляють,
Раді, скачуть, мов телята,
Літо краснеє вітають.

Погляд їх блищить, – дивують:
“Як цвіте все романтично!”
Довгі вуха

(уривок)

1
Вже жовтень відійшов. Порожній гай скидає
Останній жовтий лист з оголених гілок.
Настали холоди – дорога промерзає,
За млин іще біжить, вируючи, струмок,
Та

Хай надворі вітер грає,
Завірюха завиває,
Снігом кидає в вікно:
Се для мене все одно, –
Бо на серці весна-красна,
В ньому любки постать ясна!

Чом запал веселощів згас?
Лунайте, вакхічні співанки!
Хай славляться юні коханки
І ніжні дівчата, закохані в нас!
Бокали повніш наливайте!
Сміливо на дно
В шипляче

Жила біля річки качка,
Велика була дивачка:
Води не любила й трішки —
Ходила гуляти пішки.

Заходила до перукарні:
— Чи є у вас булки гарні?
В аптеку носила банку:
—

На півночі кедр одинокий
В холодній стоїть вишині,
І, сніжною млою повитий,
Дрімає і мріє вві сні.

Він мріє про пальму чудову,
Що десь у східній землі
Самотньо і мовчки

А хто з вас знає, діти,
Чи скоро буде літо?
Бурчить ведмідь в барлозі:
— Вже їде десь на возі! —

Їжак на те ведмедю:
— Ні, на велосипеді! —
Кричать зайці вухаті:
—

Ой дитята-соколята,
Змагайтеся на крилята,
Бо я уже сокіл старий,
Уж мні крила поломані.

Горі долів літаючи,
Свої діти питаючи,
Од юності до старості
Ізнемогли жили,

1
Ранок сяючий літній
У саду зустрічаю.
Розмовляють, шепочуть квіти.
Тільки я безмовно блукаю.

А квіти шепочуть. Їх можна почуть.
І дивляться співчутливо:
“Сестрою нам

Радуйтеся, соколята,
Вам зоренька світаєт,
Плещіте, руські дитята,
Вам-бо весна блистаєт,
Вітри з юга подувають —
І морози ісчезають,
Обновилась природа,
З ней народна

Здрастуй, Дон! Між піль просторих
Ллєш ти хвилі голубі.
Од синів твоїх суворих
Я привіз уклін тобі.

Як уславленого брата,
Ріки знають Дон старий;
Від Аракса та

Ну, хто ж колись повірить в ці слова,
Хай щиро цноти в них твої відбиті?
Мій вірш, як напис на могильній плиті,
Твоїх ціннот усіх не відкрива.

Коли б красу твою

Проглядає крізь хмарини
Місяць, тьмяний і блідий.
На засніжені рівнини
Ронить зрідка промінь свій.

По дорозі, ледь помітній,
Трійка весело біжить.
Під дугою дзвоник

Заплющені найкраще бачать очі,
Не знавши втіх на денному путі.
Тебе вві сні мій зір стріча охоче,
Яснішаю тобою в темноті.

Нехай би тінь твоя, що в темні тіні
Вливає світло,

Йде король боровик уранці
По зеленій лісовій полянці
І гукає:
— У мене скрута!
Дуже мухи кусають люто!

Спересердя він сів під дубом,
Наказав калатати в бубон.
— Гей,

Не буду я тужить по розах,
Зів’ялих ранньої пори;
До серця й виноград на лозах,
Що в гронах визрів край гори,
Краса долин, що тішить зори
Під осінь, повну

В гаю шумить вітер осінній,
Так холодно, вогко вночі…
Я їду самотній по лісі,
Закутаний, в темнім плащі.

Як швидко я їду, так швидко
Вперед моя думка летить,
Туди вона

І
Видіння короля1

Король ходить важкою ходою
Взад і вперед по палатах;
Люди сплять — королю лиш не спиться;
Короля султан облягає,
Голову грозить йому відтяти
І в

Божок кохання задрімав колись,
Поклавши обіч смолоскипа свого,
А німфи, те помітивши, знялись
І потайки наблизились до нього.

Одна із них схопила той вогонь,
Який серцям

В краю, де я позбувсь тривог минулих літ,
Де я Овідія1 самотній бачу слід,
Де слави прагнення мене вже не турбує,
Душі моїй смутній лише тебе бракує.
Я, ворог світських пут і