Про літо

1] Звернувсь я вражено до провідниці,
2] Як те маля, що помочі з біди
3] В порадниці шукає й рятівниці.

4] Мов синові, який тремтить, блідий,
5] Вона, підвищуючи віру в себе,

(По лаборському вираженію)

Што там кричит
А што гучит,
Який дідько наперат?
Чи то рано, чи то сночи,
Чи в полуднє, чи впівночи
Скарідно ся роздерат?
Чей

1] Мені здалось, що гарний образ, дужі
2] Піднявши крила на високий літ,
3] Потішив сплетені у нього душі.

4] Мені здалось: з них кожна — самоцвіт,
5] І промінь так осяяв

1] “О Приснодіво, доню свого Сина,
2] Сумирне й найвеличніше з сердець,
3] Надіє вічного добра єдина!

4] Подарувала людству ти вінець
5] Облагородження, і стати твором
6]

Цей віршик пишу я про ту дітвору,
Що в місті лишається в літню пору.

Добре, кому випадає нагода
За містом пожити, на лоні природи!
Гарно, наприклад, поїхати в гори,
Де чисте

В понеділок
я проснувся,

У вівторок
позіхнув,

У середу
потягнувся.

У четвер
ізнов заснув.

У п’ятницю
я дрімав,

У суботу
спочивав,

А в

1] “Цей гострохвостий звір, що з нами поряд,
2] Руйнує мур в фортеці кам’яній,
3] По цілім світі йде від нього сморід!” —

4] Таке промовив вождь учений мій
5] І знак подав, що

Коли нова весна вбере долини дно,
О люба, міркою хай цідять нам вино!
На пекло, гурій, рай не дуже розраховуй,
Адже у нас про них говорять не в одно.

1] Неначе два бики в ярмі одному,
2] З обтяженою тінню ми були,
3] І вчитель мій не бачив зла у тому.

4] Коли ж гукнув: “Тепер вперед пішли,
5] Бо тут потрібно, щоб весло й

1] По обрію, мов із морського лона,
2] Біліючи на східному шпилі,
3] Зійшла кохана ветхого Тіфона.

4] Гра самоцвітів на її чолі
5] Холодної тварини вид створила,
6] В якої

1] О ви, хто прагне вутлими човнами
2] Здогнать моє співаюче судно
3] І ніжними утішитись піснями,

4] Назад вертайте краще, бо одно
5] Судилось вам — у безбережнім морі
6]

Немало і до нас було ночей і днів,
Так само небосхил танок одвічний вів.
Тихесенько ступай, бо глина під ногами
Була зіницями місяцевидих дів.

Нагадує мені берегова травиця
Ту косу, що плела колись небеснолиця.
Тож не топчи стебла: воно в останках, може,
Тюльпановидої красуні корениться.

1] О волхве Сімоне, о жадні учні,
2] Господнє сотворіння пресвяте,
3] З добром заручене, ви, зла підручні.

4] За злото й срібло всім продаєте.
5] Вже треба, щоб про вас сурма

1] О вбога благородносте, в нас кревна!
2] Що ти живеш між вихвалянь і слав
3] Тут, де любов у нас не дуже ревна, —

4] То зовсім я б тому не дивував;
5] Бо навіть там, де шлях

1] Додержуючи вічного закону,
2] На небесах меридіан здали
3] Тельцеві сонце, ніч же — Скорпіону.

4] Отож, мов той, хто вдень чи серед мли
5] Іде, не спинений припоном жодним,

1] Вона своє скінчила говорити
2] І стала, мов закохана, співать:
3] “Блаженні ті, чий гріх уже покритий”,

4] Як німфи, що ополудні спішать
5] По затінку діброви самітними

Ой дитята-соколята,
Змагайтеся на крилята,
Бо я уже сокіл старий,
Уж мні крила поломані.

Горі долів літаючи,
Свої діти питаючи,
Од юності до старості
Ізнемогли жили,

В краю, де я позбувсь тривог минулих літ,
Де я Овідія1 самотній бачу слід,
Де слави прагнення мене вже не турбує,
Душі моїй смутній лише тебе бракує.
Я, ворог світських пут і

І
Видіння короля1

Король ходить важкою ходою
Взад і вперед по палатах;
Люди сплять — королю лиш не спиться;
Короля султан облягає,
Голову грозить йому відтяти
І в