Про кохання

Поміж людей стрічаю пісню й тугу,
Любов і гнів, трояндову цноту.
Багато незнайомих, мовби другу,
Несуть свою довіру золоту.

Та є такі, які сміються в вічі,
Чекають на

Небо Голландії сіре-сіре,
Сірий асфальт, помутніла вода.
Тільки вітряк, мов антична ліра,
Тяжко од вітру чи віку рида.

Небо Вкраїни, на щастя, не сіре,
Сонячна стежка,

На камені ноги не мию — стираю,
Дорога тверда, мов коліно Яги.
І серце в мандрівці зітреться докраю,
Залишаться спомин і час дорогий.

Згадаю село, і Марсель, і

Мені здається, що живу не вперше,
Я бачив інші землю й небеса.
А давній предок мій, колись умерши,
В нащадках — аж до мене — воскресав.

Я бачив сни первісні у печерах,
Біг

З кохання виходиш немов із війни –
побитий і хворий на голову
вертаєш у рідні чотири стіни
і там розтікаєшся оловом
і плющить нещадно жорсткий відхідняк
і сором пекучий їбошить

Харкове мій,
Зголоднілою пикою
Скажених
Псів,
Розгризаєш
Запитаннями:
«Де ти і звідки?»
По-«понятіях»
Відмороження очей
Лізеш у кишеню

Здесь даже первый номер
Глядит как загнанный зверь
Но если ты стал для мира как прах
Бойся проси и верь
К. Кинчев

За мить дитинство ніби схоронили
І відспівали

Для героев – Рай,
Ад для дураков!
Я таков как есть!
Маргарита Пушкина

І хто подумав, що ослаблась безпека –
Я маю міць, не кожному знайти!
В руці синиця більша,

Затишити хід?! Ні зусиль, ні бажання –
Не вперше знаходять вразливу п’яту.
Надівайте олжі діадему мовчання,
А я ореол собі Правди знайду!
Не боюся сконати, страшуся

Якби все б починалося з табула раси,
А не з того сліпоокого цуценяти
Яке втопили, де бульби часу
Роздрібнюють круги,
Розчавлюють принади
Долі нерозумної –
Вона не знає що

Завиває містраль, шорха сизий пісок,
Воля-воленька Душу тривожить.
Всі знайомі мелодії давніх думок
Світ незнанний і мрійний обожнить!

Завиває містраль і пустельний

Мої надії сегматичні, та не мені парадізи
Мої творіння платонічні, а любов незапрошена.
Я борюся за Душу, уникаю списа
Та той спис довіра. Трава ледь покошена
З того дня коли

(За Лесею Українкою “Оргія“)

— Антею, причаруй прегарне товариство —
В Душі скріпи слівце — ораторське есе!
І поезійне розпочато дійство —
Митець в польоті,

Tired with all these, for restful death I cry…
William Shakespeare

Гукаю смерть, стоголосом луни
Гойдають гори, кидають каміння.
Убивчий подих, зло від сивини

Ніби Гелен Келлер, – «я буду, я знаю, я вірю», –
І навпомацки букви цитую долонями вшир;
Це моя діагностика – власний синдром і вимір,
Як розплющене серце судомою б’ється із нір,

Липневої нічки зустрілась я з янголом близько
торкнувся легенько крилом, мовив голосом тихим:
побудь, мов, зі мною, приємне твоє товариство,
у плавнях орільських ми знайдемо радість і

Я більше тебе не покличу в діброви Едему,
де так нас чекли посестри мої безкорисні —
Надія і Ніжність тремтлива столи застеляли,
а ложе ладнали — Жага й неземна Насолода.

Казали

Три зозулі з поклоном.
Три бентеги з тавром.
І полин за полоном —
Ніби пам’яті тромб.

Тільки далі зникомі
Прогортають печаль.
Світ спіткнувсь на підкові,
А минуле —

Сонце мрії моєї!
Не гасни, світи!
Щоб не прагнув свічок супокою,
Щоб до тебе зумів дорости —
І побачити знов над собою.

Б’юся об лід — зсередини,
Задушлива глибина.
Крізь душу течія плине —
Зимна, самотня, сумна.

А ви стоїте на прозорім,
Притоптуєте чобітьми:
Чого та рибина в