Про кохання

Щоночі дотиками ми себе
шукали й не знайшли там де були
найвищий час нам розпрощатися
щоб не забули нас (ні ми — себе):
наліво ти — мов знов до себе
направо я — де вже мене

Не приїду… Не побачу. Не пробачу.
Ти не винна. Що там вибачатись?
Я не засміюсь і не заплачу
Перед тим, як із тобою розпрощатись.

Не приїду… Та побачу — мо’, й пробачу.
Бо ж

Люблю твій усміх загадковий,
Ясних очей щасливий блиск.
І руки, складені в підкову,
І стан — лежачий обеліск.

Люблю твій голос пошепковий,
Палкі фантазії слова,
Коли

Твоїх очей глибокий смуток
Свічу бажання запалив.
А глибина — то мій набуток…
Якщо не зараз, то коли?

Проймає нас душевний трепет.
Гарячий дотик пригортань.
Взаємний

До тебе, моя люба, поспішаю,
Несуть мене закохані вітри.
Любов’ю серце сповнене докраю,
Надпий і заспівай-заговори:

— Ти піднеси своє крило
В ясне верхів’я духу.
Кохання —

Каштанів рудий перецвіт не гуде,
П’янке білопіння акацій скрипкує,
Бузок позирає: закохані де?
На травах пахучих любов порядкує.

Качається кінь, оболонь у пуху —
Сонцеві

Ти — музика, ти сплеск емоцій
І ніжний легіт вітерця.
Сльозинка щастя в моїм оці,
Спокуса-доля для ловця.

Ти — грім у тиші, блискавиця,
І дощ, що ллється з рукава.
В тобі

Любила дощ і підтюпець калюжний,
Любила сад у золоті плодів.
Лиш я тобі був трохи осоружний —
Принаймні так здавалося тоді.

Плекав надію — стріну випадково
На твою милість,

Твої листи спалив (ти так бажала!),
Та попіл з них за вітром не пустив.
Душа зітхнула невимовним жалем,
Що не зберіг листів твоїх — прости…

Я їх спалив у серці, наче в

Сиділи ми над тихою рікою,
А погляди летіли в далину.
З тобою, мила, ми удвох з тобою
Плекаємо в серцях любов одну.

Кохання наше світле і пречисте
У серці крізь усе життя

Влітку
Губи твої
До сонця ревную:
Не грій, не світи!
В осінь
Губи твої
До вітру ревную:
Не вій, не ятри!
Взимку
Губи твої
До снігу ревную:
Пухкий, ти

Не благай жагучими устами,
Поглядом кипучим не проси,
Навіть за далекими верстами
Вчую твого серця голоси.

Наша зустріч, знай, не забариться,
Я до тебе, рідна,

Твоєї мовчазної згоди,
Повір же, замало мені:
Я слова чекаю, мов плоду,
Що зріє в душі-глибині.

Коханого, ніжного слова —
Бальзаму на серце моє.
Твоя ж бо душа не готова

Пробач мені, що я такий, як всі:
Скупий на ніжність і ласкаве слово,
Турбот і мук твоїх малий носій,
Хоч більше сили трачу на відмову.

Пробач за непокірливість і сум,
Наївну

Мені з тобою любо і привітно —
І поглядом, і дотиком руки.
А серцю п’янко так, трояндоквітно —
В душі аж сяють диво-пелюстки.

Мені з тобою чисто — білосніжно,
Магнітно,

Про зустріч нашу шлях співав мені.
І сонце, що схилялося додолу.
І ліс, що ближче й ближче бовванів,
Немовби вибігаючи на поле.

…Зупинка. Вулиця. І мить розгін бере,
А серце

Відлітають у вирій думки мої літні,
І махають ледь-ледь журавлиним крилом.
Відлітають мої теплі мрії блакитні,
І осіння журба вже ляга на чоло.

Не тужи, не сумуй, що літа

Шумлять дощі тихенькі, жалісливі,
Ткачі прядуть тумани в долинах.
А я стою зворушений, щасливий —
Немов у сні. І сниться далина.
Якась тривожна, болісна, блаженна…
Якась

Цвіте осінній сум, палає, жебонить,
Гілля додолу хилить щедрувате.
Як любо йти пахучим повним садом,
Окутаним серпанком синизни!

А онде грона виноградної лози,
Застиглі

Згасає зелень.
День, мов спринтер,
По золоту біжить медаль.
Зітхає в гаї сивий вітер,
А ніч закутується в шаль
З туману щедрого, в’язкого,
Огріє спомином п’янким —
Душі