Про кохання

Щоб не крокувати — відтяв собі ногу
(перестав і ходити до друзів)

Щоб не вертіти непристойних фігур — відкусив пальці
(не вмів і зірвати яблуко)

Щоб не чути негарних слів —

А тоді я розкажу тобі на вухо
метеликові крила
прошепчу оксамит із моху
скажу мед тобі на вухо
і ти узнаєш
який я ніжний і лагідний

Він опанував розуміння
стислого кулака
коли п’ять річок як пальці
текли в одне море
а на долоні плавали кораблі
а з розщепленого кулака
пальці течуть у різні боки
і

А той літак, що летить до країни соняшників,
не здійснить посадки, бо там немає аеродромів,
а моя підказка, що той літак,
як лелека, може сісти на хату,
або, як жайворонок, у

Між гострими горами
Дивний сад.
На деревах гронами
Зорі висять.

У моєму кошику
Сотні сонць.
Беріть, беріть яблучка:
Ось, ось.

Бо зимами зміниться
Танець

Тужіть, засліплені поети,
Ридайте із дрібних страждань.
Пегаса п’яного до злету
Гнуздайте без ясних жадань:

Нехай ірже, квилить, мов птах,
Недогодований метою,
Вуздечку

Душа моя — космічний вибух болю,
Що розірвав і рабство, і мовчок,
І вивів голу блискавицю-долю
На кін історії, а не базар-товчок.

О ненависні жирні душі!
На вас вже демони

1.
Я — пуп’янок.
Проте я знаю певно:
Не тільки квітка
Милість шле очам
(Усі співають їй осанну,
Що не дивно),
А й пуп’янок.
Але мовчать про нього.
Мовляв,

Тодосеві Осьмачці

Ціле життя
він груз
в самотності –
з очима білими,
як дим.

Із каламутних вод
витягував слова
і кидав
на людей.

курити у ліжку
скидаючи попіл в легені
вдивлятися в стелю
немовби в арктичні сніги
курити у ліжку
і дим пропускати крізь вени
і не надавати нічому ні грама ваги

знаєш я думаю ти – безнадійна
думаю я – безнадійний теж
отже і відчай у нас – подвійний
і прірва між нами – майже без меж
але одна – ніжність між нами
але одна – темрява в

потоком печалі потопить нас бог
із відчаю чи спересердя
той день було б добре зустріти удвох
і вдвох милуватися смертю
і слухати разом хрипкий її блюз
і кисень отруйний

іноді любити – це мовчати
німоту прийнявши наче смерть
і стояти сторожко на чатах
міста поруйнованого вщерть
берегти руїни стіни трави
чистотіл кропиву лебеду
наче це –

а ти мені снишся безбожно
в продовженнях наших історій
у дзеркало шафи старої
заходжу неначе у храм
а там – коридор порожній
у лабіринтах апорій
і оживають апорії
під

відсихають слова
наче листя пожовкле
залишаються шепоти хрипи і крики
щораз рідше виходжу із себе назовні
я відвик від людей
і від мови відвик я
на моїй частоті тут нічого

пуп’янки сонно розплющують очі
сонце висмоктує квіти на себе
все це таке недостигле дівоче
навіть дівчаче — тягнеться в небо
вигини пагонів ніжні прожилки
бачать у сонці

я шаную усе що сказано
ти цінуєш усе промовчане
так вже є відколи не разом ми
так напевно вже нам наврочено
напророчено напартачено
наплановано і накаркано
так багато вже

«ну де ти? я так потребую тебе!
ну де ти коли мені так ти потрібен?
тебе щось крім тебе самого гребе?
казав ніби любиш.. обожнюєш ніби..»

ти так не говориш
ти гордо

зсихаюся в нуль під самотності пресом
хоч добре відомий рецепт порятунку –
обіймів твоїх живильні компреси
і доза найменша твоїх поцілунків

ти напівпрозора та повна секретів
і шифри твої нетутешні
у пахощах спецій у млості секрецій
я встоте вмліваю як вперше

релігія літа в повітрі розлита
мов заповіді